Після війни. Історія Європи від 1945 року

Військових також тримали на безпечній відстані. Оскільки Франко сам прийшов до влади через військовий переворот, він чудово розумів загрози, які тягнуло за собою налаштування проти себе військової касти, яка успадкувала гіперрозвинене почуття відповідальності за збереження Іспанської держави та її традиційних цінностей. У повоєнні роки іспанську армію балували і перебільшували її заслуги. Її перемогу в Громадянській війні щорічно відзначали на вулицях найбільших міст, а її втрати показово увічнювали в монументальній Долині полеглих, яку завершили у вересні 1959 року. Ранги та регалії примножувалися: на момент падіння режиму в Іспанії було 300 генералів, а співвідношення офіцерів до інших звань становило 1 до 11 — найвищий у Європі показник. У 1967 році інституційним державним законом збройні сили були офіційно призначені відповідальними за гарантування єдності нації, територіальної цілісності та захист «інституційної системи».

Однак на практиці збройні сили стали зайвими. Франко десятиліттями беріг свою армію від будь-яких закордонних чи колоніальних воєн. На відміну від французької чи португальської армій, іспанська не знала ані ганебних поразок, ані вимушених відступів. Іспанії не загрожувала війна, а її внутрішню безпеку гарантували поліція, жандарми і спеціальні підрозділи, створені для боротьби з терористами — справжніми та уявними. Армія, чия роль звелася до церемоніальної, стала обережною; її традиційний консерватизм дедалі частіше проявлявся в підтримці відновлення монархії, і за іронією цей зв’язок виявився сприятливим для демократичних перетворень у країні.

У країні заправляло обране коло юристів, католицьких професорів і державних службовців, багато з яких мали прямі інтереси в приватних компаніях, для яких своєю діяльністю вони створювали сприятливі умови. Та оскільки офіційно політична опозиція була під забороною, реформаторські ідеї та тиск щодо реалізації змін часто надходили з боку цих-таки керівних кіл (а не з боку інтелігенції, найсвітліші розуми якої залишалися в еміграції), яких підштовхував розпач через місцеву неефективність, критика з-за кордону або приклад Другого Ватиканського собору.