Після війни. Історія Європи від 1945 року

Упродовж 1973 і 1986 років Європейська спільнота пройшла крізь чергову хвилю активності та розширення, яку один історик назвав «низкою нерегулярних великих вибухів». Президент Франції Жорж Помпіду, якого смерть де Ґолля звільнила від тиску несхвалення з боку патрона і який, як ми пам’ятаємо, був вельми занепокоєний через стратегічні наслідки Нової східної політики Віллі Брандта, чітко дав зрозуміти, що він вітатиме членство Великої Британії у Європейській спільноті. У січні 1972 року в Брюсселі Спільнота схвалила приєднання до неї Британії, Ірландії, Данії та Норвегії, яке набуло чинності через рік.

Успішна заявка Британії на членство стала результатом роботи прем’єр-міністра, консерватора Едварда Гіта, єдиного британського політичного лідера з часів Другої світової війни, який недвозначно і палко підтримував те, щоб пов’язати долю своєї країни з її континентальними сусідами. Коли Лейбористська партія в 1974 році повернулася до влади та провела референдум щодо членства Британії в Спільноті, населення проголосувало «за» у співвідношенні 17,3 мільйона проти 8,4 мільйона. Але навіть Гіт не міг змусити британців, а особливо англійців, «почуватися» європейцями, і значна частина виборців і з правого, і з лівого політичного спектра продовжували сумніватися в перевагах буття «в Європі». Тим часом норвежці були абсолютно переконані, що їм краще бути окремо: на референдумі у вересні 1972 року 54% населення країни відкинули членство в Європейській спільноті й обрали натомість обмежену угоду щодо вільної торгівлі зі Спільнотою. Двадцять два роки по тому це рішення підтвердили під час голосування з майже ідентичними результатами[404].

Членство Британії в Спільноті в пізніші роки виявилося неоднозначним — прем’єр-міністерка Марґарет Тетчер висловлювалася проти нових проєктів дедалі тіснішого союзу та вимагала, щоб Британії відшкодували її «переплату» до спільного бюджету. Але в 1970-х у самого Лондона почалися проблеми, і, попри те, що членство призвело до цінової інфляції, Британія раділа тому, що є частиною торговельної зони, яка тепер забезпечувала одну третину внутрішніх інвестицій країни. Перші прямі вибори до нового Європейського парламенту відбулися в 1979 році (до того часу членів європейського законодавчого органу, який засідав у Страсбурзі, обирали відповідні національні парламенти), але викликали незначний інтерес серед населення. У Сполученому Королівстві очікувана явка була низькою — лише 31,6%. Але, з іншого боку, вона ніде не була особливо високою: у Франції не полінувалися проголосувати лише три виборці з п’яти, у Нідерландах — ще менше.