Після війни. Історія Європи від 1945 року

Через два роки у фільмі «Laberinto de pasiones» («Лабіринти пристрастей») терористи та німфомани перекидаються еротичними дотепами, обговорюючи, чи важливіші їхні «маленькі мокрі справи», аніж «майбутнє країни». З кожним фільмом антураж стає ще пишнішим, а міські локації дедалі більш витонченими. У 1988 році у фільмі «Mujeres al borde de un ataque de nervios» («Жінки на межі нервового зриву») Альмодовар зміг досягнути переконливого кінематографічного втілення гарячкового та соромливого сучасного суспільства, яке відчайдушно намагається надолужити втрачений час[402].

Ще більша іронія полягає в тому, що ці зміни стали можливими не завдяки культурним або політичним радикалам та реформаторам, а завдяки консервативним державним діячам, які самі походили зі старого режиму. Константінос Караманліс, Антоніу де Спінола та Адольфо Суарес, як і за кілька років до того Михайло Горбачов, — усіх їх створила система, яку вони допомагали зруйнувати. Щоправда, Караманліс за режиму полковників перебував в еміграції; але він, як і решта, був затятим вузьколобим націоналістом — ба більше, він безпосередньо відповідав за фальсифікацію виборів у Греції 1961 року, які відіграли центральну роль у дискредитації післявоєнної системи та привели армію до влади.

Але цим людям довіряли їхні виборці. Саме це і дозволило їм демонтувати ті авторитарні інститути, яким вони колись вірно служили. Їм на зміну прийшли соціалісти — Суареш, Ґонсалес, Папандреу, — які переконливо запевнили своїх прихильників у непохитному радикалізмі, водночас ідучи на помірковані та часто непопулярні економічні кроки, до яких їх змушували обставини. За словами одного відомого іспанського експерта, задля перетворень «франкісти мусили вдати, що вони ніколи не були франкістами, а ліві кон’юнктурники — що вони й далі віддані лівим принципам»[403].

Таким чином, обставини часу змусили багатьох буквально за один день зректися давніх принципів і позицій. Знайомий душок розсудливо порушених обіцянок та зручно змінених спогадів у ті роки, який просякнув публічне життя Середземномор’я, певною мірою пояснює скепсис й аполітичність, притаманні новому поколінню в усіх трьох країнах. Але тих, хто вірно та невідступно продовжував виконувати старі обов’язки, від комуністів до фалангістів, події виштовхували на узбіччя. Постійність не могла замінити актуальності.