Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Приєднання до Європейської спільноти трьох країн «північного флангу» було порівняно безпроблемним і для нових, і для давніх членів. Ірландія була бідною, але крихітною, тоді як Данія і Велика Британія — заможними, а відповідно клали до спільного бюджету більше, ніж отримували. Як і наступний раунд розширення за рахунок заможних країн, коли в 1995 році Австрія, Швеція та Фінляндія приєдналися до на той час уже Європейського Союзу, нові члени збагатили і скарбницю, і реноме спільноти, що дедалі розросталась, водночас суттєво не збільшивши її витрати та не створюючи конкуренції з чинними членами щодо чутливих тем. Інша річ — новоприбулі з Півдня.
Греція, як і Ірландія, була маленькою та бідною, тож її сільське господарство не створювало загроз для французьких фермерів. Тож, незважаючи на деякі інституційні перешкоди (приміром, православна церква мала офіційний та впливовий статус, а громадянські шлюби не були заборонені до 1992 року) проти її вступу, який, зокрема, відстоював президент Франції Жискар д’Естен, потужних аргументів не було. Але коли йшлося про Португалію та (особливо) Іспанію, французи чинили жорсткий опір. Вино, оливкову олію, фрукти й інші фермерські продукти набагато дешевше виготовляти і продавати на півдні Піренеїв; якби Іспанія та Португалія приєдналися до спільного європейського ринку на рівних умовах, іберійські фермери могли б скласти французьким виробникам потужну конкуренцію.
Тож Португалії та Іспанії знадобилося дев’ять років, щоб вступити у Європейську спільноту (тоді як заявку Греції задовольнили за менш ніж шість), і за цей час імідж Франції серед населення цих країн, зазвичай позитивний на Іберійському півострові, стрімко погіршився: до 1983 року, коли дві третини гострих раундів переговорів уже було позаду, тільки 39% іспанців «позитивно» ставилися до Франції — несприятливий початок для їхнього спільного майбутнього. Почасти проблема полягала в тому, що вступ середземноморських держав до Європейської спільноти тягнув за собою не лише компенсацію для Парижа у вигляді подальшого збільшення дотацій французьким фермерам з бюджету Спільноти; Іспанія, Португалія та Греція разом додатково ввели до Спільноти 58 мільйонів населення, більша частина якого була бідною, а отже, могла претендувати на різноманітні програми й пільги, які фондував Брюссель[405].
Справді, після розширення за рахунок трьох бідних аграрних країн спільна сільськогосподарська політика отримала новий важкий тягар, а Франція перестала бути її головним бенефіціаром. Після різноманітних кропітких переговорів та угод французам компенсували їхні «втрати». Відповідно, нові члени отримали компенсацію за власні незручності та за довгий «перехідний період», який Франція змогла нав’язати, перш ніж дозволити їм експорт до Європи на рівних умовах. «Інтегровані середземноморські програми», які, по суті, були програмами регіональних субсидій, отримали Іспанія та Португалія після їхнього вступу до Європейської спільноти у 1986 році, але грекам у 1981 році цього не пропонували. Завдяки погрозам вивести Грецію зі Спільноти у разі відмови Андреас Папандреу домігся поширення програм і на Грецію[406]!
Отож саме в ті роки Європейська комісія набула свого невтішного іміджу як чогось на кшталт інституціалізованого ринку худоби, де країни продавали політичні союзи за матеріальну винагороду. А винагорода була справжньою. Іспанці й португальці непогано заробили на «Європі» (хоча й не так добре, як Франція), а іспанські переговірники розвинули надзвичайні вміння щодо просування й забезпечення фінансових інтересів країни. Але найбільше виграли саме Афіни: незважаючи на те, що у вісімдесяті Греція спочатку відставала від решти Спільноти (а в 1990 році замість Португалії стала найбіднішим її членом), вона отримала багато переваг від членства.
Насправді саме завдяки тому, що Греція була такою бідною (до 1990 року половина найбідніших регіонів Європейської спільноти були грецькими), вона мала такий успіх. Для Афін членство у Європейській спільноті було рівнозначним другому Плану Маршалла: тільки в 1985–1989 роках Греція отримала з фондів Спільноти 7,9 мільярда доларів — у пропорції більше, ніж будь-яка інша країна. Доки в черзі не було інших бідних країн, головні держави-платники Спільноти, зокрема Західна Німеччина, могли подужати такий ступінь перерозподіленої щедрості — ціну згоди Греції з рішеннями Спільноти. Але через затратне об’єднання Німеччини та перспективу приєднання нової плеяди нужденних країн-кандидатів зі Східної Європи прецедент щедрості, що мав місце в роки приєднання середземноморських країн, як ми побачимо далі, виявиться обтяжливим і неоднозначним.
405
Утім це компенсували нові можливості для інвестицій у приватному секторі: частка закордонного капіталу в іспанських компаніях у 1983–1992 роках зросла на 374%.
406
Не один впливовий голос у Брюсселі закликав Європейську комісію перевірити, чи реалізує він свої погрози…