Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
У лютому 1976 року португальська армія, яка майже через два роки після перевороту ще фактично зберігала контроль над країною, офіційно передала владу цивільним інститутам. Країною мали керувати згідно з Конституцією, ухваленою у квітні 1976 року, яка продовжувала відбивати риторику та політичні настрої після 1974 року і зобов’язувала Португалію до «переходу до соціалізму шляхом створення умов для демократичної реалізації влади робітничими класами». На виборах до парламенту того самого місяця соціалісти знову отримали найкращий, хоча й дещо нижчий результат, і Маріу Суареш сформував перший за майже пів століття демократично обраний уряд.
Перспективи для португальської демократії залишалися туманними: Віллі Брандт був одним із багатьох тогочасних співчутливих спостерігачів, які вбачали в Суареші ще одного Керенського[385] — випадкову ширму для недемократичних сил, які усунуть його за першої нагоди. Однак Суареш утримався — і не тільки. Збройні сили залишилися в казармах, а роль їхнього політично активного крила дедалі зменшувалася. Натомість популярність комуністів зросла: у 1976 році вони отримали вже 14,6% голосів, а ще через три роки — 19%, у міру занепаду економіки та розчарування поміркованою політикою Суареша лівим крилом його партії, якому він обіцяв швидке знищення капіталізму в соціалістичній Португалії, але ціною відкидання їхніх революційних амбіцій.
У 1977 році парламент ухвалив закон про аграрну реформу, який підтвердив нещодавню колективізацію землі, але тільки на Півдні, та наклав обмеження на обсяг землі, яку можна було вилучити в чинних власників. Цей крок нівелював ризик аграрного конфлікту та реакції з боку консерваторів, але мало допоміг у швидкому врегулюванні економічного безладдя, яке дісталося в спадок демократичній Португалії. Залишившись без дешевої сировини, яку постачали колишні колонії (та ринку, який вони безальтернативно створювали для її за інших умов неконкурентоздатного експорту), без можливості, як раніше, постачати до Західної Європи некваліфіковану робочу силу та обмежена вимогами життєдайних позик МВФ збалансовувати бюджет і провадити жорстку фінансову політику, Португалія роками страждала від безробіття й недостатнього споживання.
Армія не повністю зійшла зі сцени: згідно з Конституцією 1976 року Революційна рада, яка складалася з необраних представників збройних сил, залишала за собою право вето та впродовж 1980 року відхилила двадцять три законопроєкти, зокрема план правоцентристського уряду, який обрали того самого року, денаціоналізувати державні банки. Але вона не заперечувала, коли парламент упродовж подальших двох років переглянув Конституцію (у 1982 році розпустивши й саму Революційну раду) й тишком прибрав з оригінального тексту наголос на антикапіталізмі.
Упродовж подальших двадцяти років у владі чергувалися соціалісти та їхні опоненти — соціал-демократи-центристи під проводом Анібала Каваку Сілви. Сам Маріу Суареш, який давно позбувся антикапіталістичної риторики, заступив на пост президента країни в 1986 році — того самого року, коли Португалія стала членом Європейської спільноти. За західноєвропейськими стандартами, країна залишалася надзвичайно бідною — давалася взнаки тривала спадщина Салазара. Але всупереч усім очікуванням, Португалія уникла і «Білого», і «Червоного терору». Комуністи, які й надалі не втрачали популярності в сільських південних районах та промислових передмістях Лісабона, залишалися твердо безкомпромісними під керівництвом уже літнього Куньяла, що очолював партію до 1992 року. Але їхній вплив зменшився назавжди. Колоністи, які повернулися на батьківщину, так і не змогли сформувати ультраправу партію озлоблених націоналістів. За таких обставин поява демократичної Португалії була дуже солідним досягненням.
Для туриста, який в’їжджав із Франції в Іспанію, скажімо, в 1970 році, прірва між двома частинами Піренеїв здавалася гігантською. Довге тридцятирічне правління Франко загострило соціальну відсталість і культурну ізоляцію, в якій Іспанія ниділа впродовж більшої частини двох попередніх століть, а його авторитарний режим з плином часу, схоже, ще більше розійшовся із сучасною європейською культурою, ніж на початку. На перший погляд складалося враження, що 1960-ті взагалі пройшли повз Іспанію: сувора цензура, жорстке дотримання законів, що регламентували, як одягатися та поводитися в суспільстві, повсюдна поліція і драконівські покарання політичних критиків свідчили про те, що цей край застиг у часі, а його історичний годинник зупинився в 1939 році[386].
385
Ідеться про період, коли Олександр Керенський був головою Тимчасового уряду в 1917 році в Росії. — Прим. наук. ред.
386
Ще в 1963 році іспанський лідер, не вагаючись, стратив захопленого комуніста, Хуана Ґрімау, усупереч широкому засудженню з боку міжнародної спільноти.