Після війни. Історія Європи від 1945 року

«Економічне диво» Франко не варто переоцінювати. Іспанія не несла на собі тягар уламків імперії, тож не мусила платити економічну або суспільну ціну деколонізації. Більша частина іноземної валюти заходила в країну в 1960-х не завдяки експорту вироблених в Іспанії товарів, а від закордонних переказів іспанських працівників-емігрантів або ж туристів з Північної Європи: іншими словами, іспанська економічна модернізація здебільшого була побічним результатом заможності інших країн. За винятком Барселони, Коста-Брави, частин Країни Басків та (меншою мірою) Мадрида, транспорт, освіта, медична інфраструктура країни, а також сфера послуг досі залишали бажати кращого. Навіть у 1973 році дохід у країні на душу населення загалом усе ще був нижчий, ніж в Ірландії, та дорівнював менш ніж половині середнього доходу в ЄЕС.

Проте соціальні наслідки навіть обмеженої економічної модернізації були суттєві. У час, коли ще не існувало телебачення, Іспанія, можливо, і була відгороджена від культурних результатів, які в інших країнах принесли шістдесяті, але економічна нерівність і розрив, спричинений Планом стабілізації, викликали широке незадоволення серед робітників. З кінця 1960-х років й аж до смерті Франко страйки, конфлікти з роботодавцями, демонстрації й розширені вимоги після колективного обговорення умов праці та профспілкового представництва стали постійним супроводом іспанського життя. Режим був непохитний щодо будь-яких політичних поступок, але не міг дозволити собі демонструвати занадто репресивний характер тоді, коли до країни приїжджало так багато іноземців: у 1966 році Іспанію відвідало 17,3 мільйона, а за рік до смерті Франко ця цифра зросла до 34 мільйонів.

Іспанська влада також не могла відмовитися від співпраці та вмінь міської робочої сили, що зростала кількісно. Тому вона була змушена дозволити фактичну появу робітничого руху, зосередженого переважно в Каталонії та серед підприємств важкої промисловості Баскського регіону. Разом із неофіційними профспілками, заснованими працівниками державного й банківського секторів та інших «білокомірцевих» професій, яких ставало дедалі більше, ця напівтаємна мережа представників робітників і найманих працівників на момент смерті Франко мала за плечима майже десять років досвіду та діяльності. Утім робітничі протести в Іспанії залишалися суворо обмеженими питаннями щоденного існування. У свої останні роки режим Франко — подібно до режиму Яноша Кадара в Угорщині — спирався не на відкриті та жорстокі репресії, а радше на щось на кшталт примусової пасивної суспільної згоди, культуру деполітизації, впроваджувану десятиліттями. Студенти-бунтівники, які з 1956 року домагалися більшої самостійності кампусу та послаблення морального кодексу й інших обмежень, отримали певні свободи щодо самоорганізації та протестів у суворо визначених межах; вони навіть могли розраховувати на деяку підтримку з боку критиків режиму всередині країни — зокрема католиків-реформаторів і розчарованих «соціальних фалангістів». Але будь-які активні вияви співчуття чи співпраці між різними колами — наприклад, із гірниками-страйкарями — були суворо заборонені[387]. Те саме стосувалося дорослих критиків режиму.