Неболови

— Там… там твого Івана забирають! — випалила до Маланки.

Покотилася каструля з картоплею в кожушках, яку та тримала в руках, заливши окропом босі ноги. Болю не відчувала — зірвалася з місця, помчала вулицею. Слідом, хекаючи, бігла Павлина. Біля колгоспної контори було людно. Маланка вдивлялася в знайомі обличчя односельців, які, побачивши її, одразу ніяковіли та потупляли очі. Івана серед них не було. Спиною відчула чийсь недобрий погляд. Обернулась — Федір. Підійшов, як тоді, пихнув димом в обличчя.

— Воврємя ти явілась! Ми тут как раз с товаріщамі вопрос собралісь поднімать: могла лі ти нє знать, что живьош с врєдітєлєм і врагом народа?

Маланка лиш одурманено крутила головою навсібіч, не розуміючи, що коїться.

— Де Іван? Іван де?

Не відповів Федір, лиш недобро посміхнувся. Продовжував катування, насолоджуючись миттю свого цілковитого тріумфу.

— Развє ти нє знала, что отєц твоєго Івана бил куркульом? За что і поньос заслуженноє наказаніє. А Іван твой сбєжал, но, как вор на мєсто прєступлєнія, опять вєрнулся в родниє мєста. Отомстіть хотєл, начал врєдітєльствовать, портіть колхозноє імущєство, а сєгодня нарочно сломал плуг, за чєм я єго і застал. Обманул нас всєх муж твой, Маланка! Ілі, может, ти знала всьо ето, а? — Схопив її за руку, виштовхнув уперед — у середину людського кола. — Ну, отвєчай пєрєд людьмі!

Стояла з червоними попеченими ногами, які швидко вкривалися пухирями. Переводила погляд з одного знайомого обличчя на інше, ні від кого не ховаючи очей.

— Не вірю я, Федоре, що Маланка могла б приховати таке, — вийшовши з юрби наперед, подав голос колгоспний активіст Мирон Ковтун. — Шила в мішку не сховаєш. Ти людина в нас нова, не все ще знаєш. Дівчина вона порядна, роботяща, а що кохання затьмарило розум — то це з усіма буває. Сам подумай — Івчуки одними з перших у колгосп вступили, ми всі тут цьому свідки, не стали б вони з Іваном зв’язуватись, якби знали правду про нього і його наміри.