Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Так я уявляв собі Катурію, хоч бородань постійно застерігав мене і просив повернутися до щасливих берегів Сона-Ніл; бо Сона-Ніл людям знана, а Катурії ще ніхто ніколи не бачив.

І тридцять першого дня нашої подорожі слідом за птахом ми побачили базальтові стовпи Заходу. Вони були огорнуті туманами, тож ніхто не міг угледіти того, що за ними, або побачити їхні вершини, які, як дехто запевняє, сягають самих небес. І бородань знову заклинав мене повернути назад, але я не зважав на нього, бо ж із туманів з-поза базальтових стовпів, на які я дивився, долинули голос співця і звуки лютні, солодші за найсолодші пісні Сона-Ніл, у яких звучала осанна мені, мені, що подорожував у світлі повні і жив у Країні Уяви.

Тож, пливучи на звуки музики, Білий Вітрильник увійшов у тумани між базальтовими стовпами Заходу. А коли музика стихла і туман розсіявся, ми побачили не землі Катурії, а тільки шаленоплинне, нездоланне море, яке тягло наш безпорадний корабель назустріч невідомій меті. Незабаром до наших вух долинув віддалений гуркіт води, і перед нашими очима на далекому обрії виникла величезна хмара бризок велетенського водоспаду, яким світовий океан спадає у порожнє Ніщо. Тоді бородань сказав мені зі сльозами на очах: «Ми відмовились від чарівного краю Сона-Ніл, якого нам уже більше не бачити. Боги могутніші за людей, і вони нас здолали». І я заплющив очі перед катастрофою, яка, я знав, неминуча, і більше не дивився на небесного птаха, що тріпотів своїми оманливо-блакитними крильцями над самим краєм потоку.

З катастрофи народилася темрява, в якій я чув крики людей та інших істот, які не були людьми. Коли я припав до мокрої кам’яної плити, що виявилася у мене під ногами, зі сходу налетів буревій і огорнув мене холодом. Тоді я почув звук ще одного удару, розплющив очі і збагнув, що лежу на майданчику того самого маяка, з якого я відчалив багато епох тому. У темряві внизу нечітко вимальовувалися контури розбитого корабля, що бився об безжальні скелі, а коли я поглянув угору, то побачив, що вогонь маяка згас — уперше відтоді, як мій дід почав про нього дбати.

А потім, на нічній варті, коли я увійшов до вежі, то побачив, що настінний календар відкритий на тому самому дні, що й у час мого відплиття. Коли ж на світанку я спустився донизу, щоб подивитися на уламки корабля, то знайшов тільки дивного мертвого птаха, оперення якого кольором було, як небесна блакить, і одну розколоту рею, білизна якої перевершувала віковічні сніги на гірських вершинах.

І ніколи звідтоді океан більше не розкривав мені своїх таємниць, і хоч не раз після того повня високо сяяла в небі, Білий Вітрильник з півдня більше не повертався.