Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— Учитель говорить, — мовив юнак, — що люди розучилися кликати Вишніх. Для цього замало двох жерців. Треба, щоби люд повірив… І позвав. І тоді прийде Перун. Я ж битимусь в обороні землі своєї, бо так належить за законом Прави.
— Я не хочу стати здобиччю степовика! — раптом видихнула дівчина, і Вогник здивовано побачив на місці лебедятка маленьке, але гнівне соколя, — навчи мене своїм молитвам, Перуничу! Навчи володіти мечем, або хоч би благати Вишніх! Я теж зватиму на поміч!
Вогник підійшов до дівчини і обережно обійняв її за плечі. Вона не відсахнулась.
— Ти хоробра, — сказав ласкаво.
— Це ти — дивний, — мовила Поляна, заспокоюючись. — одне слово — чародій зі степу.
Вогник підвів руку і торкнувся до її щоки.
— Боги будуть з нами, — сказав, — одіб’ємось…
Личко Поляни раптом залилося рум’янцем. Вона рвучко повернулась і побігла геть. Пухнастий кінець коси ковзнув по руці юнака.
Вогник обернувся і побачив Далебора. Волхв дивився на нього без усміху.
— Сину душі моєї, — мовив, — є важлива справа.
— Слухаю, Віщий!
— Сьогодні збирається віче. Про се подбають старшини братчин. Швидше за все здійметься ворохоба — люди бо налякані й обізлені. Вони підуть на Гору вимагати зброї.
— А якщо князь відчинить зброярні, — спитав юнак, — як тоді зі Всеславом і нашими задумами?
— Князь Ізяслав — не та людина, — озвався Далебор, — аби щось вирішувати самостійно. Зброї він не віддасть. Старшини згодні кликати Всеслава і відповідно налаштують натовп. Але ось тут і є головна небезпека. Коли Ізяславові люди, той же Косняч, побачать, до чого йдеться — вони можуть вбити Всеслава, доки люд увірветься до Княжого Граду.
— Невже Ізяслав піде на це? — вишептав Вогник.
— Умовлять, — озвався Далебор, — як умовили свого часу порушити присягу, чи знищити Боричів. Погано, коли у людини нема стрижня в душі, а ще гірше, коли така людина кшатрія, воїн, та ще й береться правити іншими. Тому слухай-но, Перуничу… Ти повинен пробратися на Гору і визволити Всеслава раніше, ніж його надумають прибрати. І май на увазі, воїне… Він мусить вижити навіть коштом твого життя.
— Я — жертва Перунова, — сказав юнак спокійно.
— Отже, Вогнику, — мовив старий, — дідо Сулиця покаже тобі місце, звідки можна пробратись на Гору непоміченим. Як почуєш натовп на Боричевім узвозі, а його буде далеко чути, так і починай.
— Боричів узвіз? — цікаво спитав Вогник, забувши, що хвилину тому його послали на смерть, — чому він так зветься?
— На честь одного з твоїх пращурів, — сказав Далебор, — був колись такий… Борич-воєвода. З усіх битв виходив переможцем. Ну, іди… Хай пребуде з тобою міць Перунова!
— Хай святиться таємне ім’я його — Індра, бо то є Бог серед Богів, так кажуть Веди, — вимовив Вогник, приклавши руку до серця. Тоді рушив поміж яблуньками до хвіртки.
— Добрий учень може полягти, аби врятувати поганого учня, — сказав сам собі Далебор, дивлячись йому вслід, — пробач, сину душі моєї… Я не мав вибору і мушу пожертвувати тобою. Одна надія на те, що ти все-таки засвоїв мою науку, Вогнику, і вона допоможе тобі вижити.
Вогник вийшов з Батуриного двору і кинув останній погляд на великий будинок, що виріжнявся серед біленьких хаток Подолу, наче сам велет Батура у натовпі. Десь там причаїлось біляве дівча з карими очима соколяти.
— Кипчаки не ввійдуть до міста, — мовив юнак тихо, — а як я помру до битви, то повернуся сюди блискавкою з чертогів Перунових. Аби захистити тебе, ладо моя
* * *
— Тут урвисько, загорожа висока, і навряд чи є варта, — оповідав старий Сулиця, — тим більше, що зараз мабуть всі біля воріт.
Вони сиділи в глибокій ярузі — Вогник і старий чоботар, а над ними вивищувалась загорожа Княж-двору з почорнілих від часу дубових колод.
— Треба лишень туди вилізти, — продовжував дідо, — чи зможеш? Ех, був би я молодший…
— Я лазив по Хорсицьким скелям, — стиха озвався юнак. Він тримав лівицю стиснутою, наче дотик до дівочої щоки був пташеням, котре прагнуло на волю.
Лада захопила його у полон миттєво. Тепер він розумів, чому говорилося у давніх сказаннях, що дихання любові грізніше від Перунових стріл. Мусив думати про те, як краще виконати небезпечне доручення, а пам’ять, його відточена пам’ять жерця, знай перебирала подробиці їхньої з Поляною недовгої розмови.
— А вмієш лазити — так і добре, — озвався дід, — о…Чуєш?
З боку Боричевого узвозу долинув звук, схожий на гудіння порогів.
— Вдалося таки розворушити людей, — сказав задоволено Сулиця, — давненько у Києві не було справжнього віча…