Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Не знаю, що це було. Напевно вже не перевірка квитків і навіть не облава. Все скидалося радше на черговий грабіжницький напад. Завжди я втрапляю в якесь лайно. Хай йому біс! Як не митники, то рекетири, як не контролери, то ґанґстери, як не цигани, то акупунктура. Господи, якби хто знав, як усе це мені набридло. Швидше назад. До мосту. До річки. До незалежності.

Я простував темними вулицями, орієнтуючись по заграві, що осявала добру половину неба. Десь там лежало так необачно покинуте мною місто. Я йшов, а перед очима все ще стояла жахлива картина — червона пляма, що розповзається на білому полотні — державні кольори країни, в якій я зараз перебуваю.

Звірячий інстинкт самозбереження вивів мене до мосту — цього разу капітального бетонного мосту із безліччю переходів, арок та ніш. Треба було якось розібратися в їхньому лабіринті, щоб піднятися нагору, на проїжджу частину, і там, можливо, сісти в трамвай, хоч найкраще вже, напевно, нічим не ризикуючи, йти собі пішки — квапитися мені нікуди.

Однак лабіринт примостової архітектури виявився складнішим, ніж видавалося напочатку. Сліпим цуценям я тицявся в якісь глухі кути, проходив повз розписані барвистим графіті стіни, і вже навіть було подумав, чи не зробитися мені на одну ніч класичним клошаром, коли переді мною нагло виникли широкі сходи, що вели донизу. Чомусь вирішив, що саме вони виведуть мене на правильний шлях. А в голові крутилось як заклятгя: віадук, віадук, віадук. Зненацька позаду почулися кроки. «А от і клошари, — подумав я. — Ну що ж, приємного знайомства».

— Tam nie ma przejścia, — пролунало за спиною, і, обернувшись, я побачив двох молоденьких поліцаїв.

— Niestety, — знову вдався я до свого улюбленого слова і, знизавши плечима, зробив спробу повернути навспак, обминувши представників влади. Однак оте «niestety» замість того, щоб створювати досконалий мімікрійний захист, завжди видає мене з головою.

Цього разу перевірки документів уникнути не вдалося.

Описати мої натужні розмови з поліцаями, приниження і страх, безглузді прогулянки під вартою і по-кафкіанськи несподіване звільнення справді міг би хіба сухотник Франц. У мене ж для цього не вистачить ані уміння, ані словникового запасу. Та й бажання, чесно кажучи, немає. Врешті-решт, онезалежнений, але запаморочений, немов після добрячої дози маріхуани, я вирішив не випендрюватися більше і повертатися до Centrum Badań Kosmicznych, де у спортзалі на мене чекав сякий-такий матрац. Після багатогодинних переговорів із охоронцями порядку в моїх кишенях не залишилось ані гроша, та в одурманених мізках ні з того, ні з сього визріло переконання, що я ж, чорт забирай, є власником MASTER CARD. Чи, може, VISA — докладно вже не пам'ятаю. То ж я хвацько зупинив таксівку і, щоб цього разу вже не облажатися, вирішив говорити англійською, з якої безпомилково знаю лише словосполучення FUCKING SHIT.

— Independence Street. Center of Space Research, — напівзавчено випалив я таксистові так само бандитуватого, але якогось ніби легітимнішого вигляду.

— І guess, there is no Center of Space Research on Independence Street, — сказав він, неприязно дивлячись на мене в дзеркало заднього виду.