Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
Тож Альбан їхав зайцем. Водій (один з водіїв, уточнимо, бо в міжнародні рейси їх відправлялося по двоє), що називався Тарас (інформація для керівництва Калуського автопарку), з якоюсь підозрілою легкістю погодився підкинути Альбана до Варшави, ба більше — на „бамбетлях“ зібралась ціла компанія, щось на кшталт касти недоторканих чи товариства табірних „півнів“. Отож Альбан їхав зайцем, але серце його не було спокійним, і під цим приводом він витяг із кишені пальта свою нержавіючу флягу і зробив перший добрячий ковток. За вдалу подорож, як може видатися нам.
Тут мусимо привідкрити другий секрет…».
Отак писав би я про свої пригоди ще кілька років тому, але сьогодні це було б непростимо, непристойно відвертим самоповтором (до того ж більшість лінгвістичних конструкцій і лексичних побудов уже використані у «Воццеку»), а це неприпустимо для сучасного українського письменника, хоча слово «сучасний», — не кажучи вже про «український» — тут абсолютно зайве.
Тому обмежуся лише кількома стислими спостереженнями.
На польській митниці молодий, сенсаційно хамовитий, — ogniem і mieczem[51], — прикордонник сказав, скептично оглянувши моє факсоване консулятом запрошення: «Pojedesz' domoj. Faks nie dokumient». Я вже в душі налаштувався на саме такий розвиток подій (завжди легко відмовляюсь від замисленого, як тільки-но виникають найменші перешкоди), однак на щастя (присмачене, втім, кінематографічним suspense'ом) увага митників перекинулася на двох сексапільних дівчаток, з якими було проведено довгий міжнародно-садистський сеанс в кімнаті для обшуків. Весь цей час я разом із співвітчизниками покірно чекав своєї долі. Вони переживали за свої запаси спирту, котрий сподівалися збути на знаменитому варшавському стадіоні, перетвореному в гігантський базар, а я мнув у руках непотрібний уже факс і думав чомусь про те, що от в торбі моїй лежить новенька парасоля, а це означає, мабуть, що дощів не буде, і парасоля залишиться, як завжди, забутою де-небуть на готельному столику чи в гардеробі консуляту. Наявність парасолі мене дратувала більше, ніж прикордонне хамство.
Зате втішало те, що в тій же торбі знаходилися старі купальні капці — я купив їх багато років тому в околицях Риги, і вони свого часу врятували мене, коли на пляжі поцупили мої новенькі мешти, а я не міг собі уявити, як то зайти до електрички босим. В протекторі підошви застрягла колись черешнева кісточка і залишалася там до цього часу, супроводжуючи мене у всіх гігієнічних виправах.
За який час розкуйовджені, розчервонілі дівчата з вительбушеними торбами з'явилися коло автобуса, врятувавши ціною власної гідності цілу екскурсію, і подорож продовжилася. Ощасливлені польські митники замалим не махали нам на прощання руками.
Тепер належалося не пропустити моменту і зійти, не доїжджаючи до варшавського вокзалу, де ранньої пори панує російська мафія. Належалося вийти якраз коло згаданого вже стадіону, де в цю досвітню годину панує відносний спокій, замовити телефоном таксі й добратися до потрібного місця.
Однак цього разу я проспав.
Варшавський західний вокзал відомий своєю слов'янською гостинністю, яка коштує, втім, великих грошей — іноді всього вмісту гаманця. З'явитися тут удосвіта означає невибагливе, але невблаганне спілкування з «братвою»[52]. Щоправда бувають і винятки — якось Ярина з Джоном провели під склепінням «двожца» цілу ніч, не склепивши, річ ясна, очей, але й не вступаючи в ризиковані дискусії з представниками нічної влади. Щоправда, треба бачити Джона з його окулярами, чорним воландівським беретом та незмінною гітарою, а також Ярину, львівську настільки, що варшав'янки поруч з нею виглядають зачуханими селючками. Ніхто, річ ясна, не міг запідозрити в них колишніх співвітчизників. Інша річ я. У мене ні окулярів, ні гітари, ні львівського шарму, ні, навіть, ціпка, а чоловік без ціпка, як уже було сказано, — що солдат без штанів. Тому на виході з оточеного зусібіч автобуса мене, як і решту, зупинив здоровенний амбал в спортивному костюмі NIKE: «Землячок, поговорить надо».
— Не розмавям по російску, — з похмільною зухвалістю повів я, і амбал, прошепелявивши «пшепрашам», відступив.
На вході в приміщення вокзалу до мене підбіг миршавий хлопчина:
— Ізвіні, пан, не скажете, как проехать, понімаєшь пан, как проехать до уліци… — й назвав якийсь люберсько-люблінський гібрид. Це була явна підставка, ще одна перевірка.
— Нє мєшкам в Варшаве. Нєх пан подейдзє до окєнка інформації.
51
«Ogniem і mieczem» — роман класика польської літератури Ґ. Сенкевіча, відомий своїм антиукраїнським спрямуванням. Бум довкола проблематики цього твору виник 1999 року в зв'язку з виходом на екрани одноіменного блокбастера С. Гофмана.
52
«братва» — одне із сленгових самовизначень осіб, приналежних до кримінальних структур.