Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
Марійка в цей момент зійшла на якийсь пісенно-билинний лад:
«Який же я в біса однолюб?!», — мало не вирвалося в мене, та тут подумалося раптом, що Марійка таки має рацію — я ж і справді однолюб, побий мене грім. Таким уже, мабуть, і помру. Пошвидше б лишень.
Я піднявся з лавки і рушив у бік центру міста, так званої «старувкі». Попри те, що я без сумніву перебував у Варшаві (на це вказував навіть напис на зіжмаканому автобусному квитку, який з'явився невідомо звідки і який я все ще носив у кишені), мені довелося пройти крізь краківську браму Флоріанську, коло якої зазвичай збираються вуличні художники, розвішуючи на ній кічовий свій живопис. Однак сьогодні браму обсіли імігранти-заробітчани. Тут кожен гендлював як умів — хто пропонував дешевий український тютюн, хто ворожіння на галицькому різновиді карт таро, хто жонглював керамічними тарілками й палаючими пучками соломи. Добре йшли китайські батарейки з некитайськими написами і таблетки від комарів, вироблені в провінції Червоний Гаолян. Призначені для москітів, вони безвідмовно діяли на великопольських комарів, аж ті захлиналися щойно висмоктаною кров'ю просто на тілі жертви.
Косівські ліжники розбирали неохоче — не сезон. Різьблені дерев'яні підсвічники нікому не вдавалося продати дорожче, аніж злотий за штуку — суцільні збитки, враховуючи вартість дерева, роботи, дороги, митних хабарів і рекетирських поборів.
Були тут і представники чистого мистецтва — лірники та бандуристи. Мені навіть причулося знов оте шокуюче «любчику ти наш, однолюбчику», але я спритно відігнав галюцинацію. Скрипалі витинали коломийки. Туристи-роззявляки особливо тішилися, коли вловлювали знайомі слова:
Це останнє чомусь викликало регіт навіть у німців та ірляндців.
Я пройшов крізь браму й подався далі без особливих намірів.
Почало якось нагло смеркатися. Коли я проминув готель VICTORIA і вийшов на автобусну зупинку в затиллі Бальшова Тєатра[57], було вже зовсім темно. З дурного дива мені здалося, що потрібно сісти в автобус № 521. До кого я збирався їхати — бозна. Раптовий напад топографічного ідіотизму підказував мені, що десь на краю міста чекає мене тепла ванна, смачна вечеря і зручний нічліг. Отож я дочекався автобуса і вирушив у невідомому напрямку.
Понтонним мостом ми перетнули Віслу, що текла якось незвично, ніби змінивши русло. Мабуть, це якось пов'язано зі вступом Польщі до Европейського Союзу чи Ліґи націй або й NATO, подумалося мені. Точно! NATO! Дурнуваті натівці із стратегічних міркувань змусили ляхів повернути ріку — від моря до моря.
Автобус їхав уже якимись неосвітленими районами, а за темною водою виднілися вогні великого міста. Непогана панорама для рекламного плаката. Чимось навіть нагадує Нью-Йорк. Чи, радше, гібрид Нью-Йорка з Москвою. Палац культури й мистецтв нагадує звироднілий Кремль, а Центральний універмаг неуважний обсерватор цілком може прийняти за Empire State Building.
Натомість ми пересувалися вуличками, що найбільше скидалися на Південний Бронкс, орнаментований візантійським зооморфізмом.
56
Ой любчику ти наш, однолюбчику!.. — черговий іронічний парафраз, пародіювання «Слова о полку Ігоревім», в даному випадку — стилістики перекладу Максима Рильського.
57
Бальшова Тєатра — йдеться, очевидно, про варшавський Teatr Wielki, який справді знаходиться неподалік згаданого в тексті готелю VICTORIA, і своєю похмурою псевдоімперською стилістикою нагадує подібні радянські будівлі. Це ж стосується й Палацу Культури та Мистецтв — точної копії помпезних проектів сталінської доби, які все ж біль-менш органічно вписуються в московський урбаністичний ландшафт і, в той же час, абсолютно випадають з архітектурного контексту європейської Варшави.