Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
Миршавий теж прошамкотів щось вибачливо-елегійне й відпав.
Але й це ще не був кінець.
На виході веселий розхристаний бандит, що традиційно нагадував відставного атлета, запитав ніби мимохіть:
— Откуда етот автобус прієхал?
— З Любліна, — відказав я, зробивши бездоганно-правильний наголос на «i», але фатально забувши, що я ж, дідько його візьми, не розумію російської.
Однак бандит, дякувати Богу, проколу мого не зауважив і побіг ловити інших лохів, яким випадково вдалося просіятися крізь фільтраційне сито рекетирів.
Коло кіоска, де продавалися автобусні квитки, ошивалося ще двійко «братанів», і я зрозумів, що більше не витримаю і десь обов'язково допущу промах або забуду, як сказати «білет тигодньóви», або замість поляриса витягну свій український паспорт, або замість «дзєнькує пані упшеймє» скажу «йоб твою мать». Не залишалося нічого іншого, як брати таксівку. Грошей у мене було обмаль, але про це я вже не думав. Пошвидше б тільки забратися звідси.
— Aleja Niepodległości. Centrum Badań Kosmicznych, — завчено випалив я таксистові так само бандитуватого, але якогось ніби легітимнішого вигляду.
— О ile wiem, na Niepodległości nie ma żadnego Centrum Badań Kosmicznych, — сказав він, неприязно дивлячись на мене в дзеркало заднього виду.
— No to może na jakejś innej ulicy. To już pana problem, — нахабно відповів я, відчуваючи себе повноправним клієнтом цивілізованого сервісу.
— Pan chyba jest kosmonautę Ukraińskim, — насмішкувато мовив той і почав переговори з диспетчером. Гуморист сраний.
— Niestety, — чомусь промимрив я, ніби не хотів колись, як всі нормальні діти мого покоління, стати космонавтом. Я вжив це слово, може, просто тому, що воно мені завжди подобалося, навіть тоді, коли я ще не знав його значення[53].
Поки ми їхали DJ 107FM ЧЖУАН-ЦЗИ крутив Станіслава Сойку[54]. Сойка співав:
Подальші події великої ваги для нашої оповіді не мають, тому можна їх без жалю опустити.
Отож врешті склалося так, що мені ніде було заночувати, окрім як у тебе. Ти трималася відчужено, вочевидь відганяючи думки про можливі наслідки нашого близького перебування в одному приміщенні. Однак коли ми зайшли до помешкання, воно виявилося заповненим твоїми родичами, котрі невідомо звідки взялися і тепер галасливо розпаковували валізи й клунки, вручали презенти й передачі від тих, хто приїхати не зміг. Лунали привітальні вигуки, практикувались рукостискання й поцілунки. Ніколи не думав, що в тебе є якісь родичі, принаймні в такій кількості. Це вже потім закралася мені в голову думка, що ти спеціально наскликала їх з усіх усюд, аби не залишатися зі мною наодинці. (Втім, ти ніколи не пішла б на таке). А зараз я стояв розгублений, збентежений, нікому не потрібний. «Де ж тепер я буду ночувати?», — крутилося в мозку, ніби це було найголовнішим. Я вийшов у подвір'я — світило сонце, зеленіла трава, на траві повмощувалися цигани в брудному яскравому лахмітті — мало не цілий табір. «Вони що, теж до тебе?», — подумалося мені, та тут я побачив на лавочці Марійку Панчишин.
— Привіт, — помахала вона мені рукою. — Ходи покуримо.
— Привіт, — сказав я ошелешено, беручи в неї сигарету.
Марійка як завжди щось радісно і жваво повідомляла, та я не слухав її, а дивлячись на циганів, розмірковував:
«От же ж нарід який дивний. Не мають ні писемності власної, ні літератури, не кажучи вже про представників в уряді, а мови своєї не втрачають, із самоідентифікацією проблем не мають та й взагалі… Жінки майже всі курять, мало не з пелюшок, але народжують дитинчат здорових і життєздатних, дарма що годуються будь-як, провадять невпорядкований і навряд чи здоровий спосіб життя, харчових додатків і вітамінів не вживають, про, скажімо, шейпінґ і не чули, а особисту гігієну відверто мали десь. І релігійні чвари їх обходять стороною, і зміни політичного режиму турбують мало. І взагалі їм все глибоко по барабану. Може б це податися в цигани? Заодно, до речі, й проблема з ночівлею була б вирішена».
53
— Алея Незалежності. Центр Космічних досліджень.
— Наскільки мені відомо, по Незалежності немає ніякого Центру Космічних Досліджень.
— Ну то, може, по якійсь іншій вулиці. Це вже ваша проблема.
— Ви, напевно, український космонавт?
— На жаль (польськ.).
54
Станіслав Сойка — польський піаніст, співак та композитор, близький до естетики джазу. Далі повністю цитується текст його пісні «Так jak w kinie» з диску «Cud niepamięci» (Pomaton 98124).
55
У мене тихий, добрий дім, живу, як на екрані.
Маю дружину і дітей, але без Тебе гину.
Як у фільмі на екрані
Радують мене і жінка й діти, а Ти десь там… (очевидно, д а л е к о — прим. моя,—
Леон.)
І хоч не вмію без них жити, та якось порожньо довкола
І Ти прекрасно знаєш це, то утікай же якнайдалі.
О добрий Боже, і для чого нам зустрітися дано було?
Так, ніби в фільмі на екрані.
Як час мине, як час мине, і все у даль відплине,
У Тебе також буде дім і життя, ніби в кіно, —
І вже не плакатимеш Ти й забудеш вже про мене.
І ніхто ніколи не дізнається, як я кохав Тебе безтямно
Неначе в фільмі на екрані (польськ.).