Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
Була тут „Столична“, „Російська“, зроблена в Києві „Московська“, „Гайдамацька“, „Оковита“, „Соковита“, „Бенкетна особлива“, „Особливо бешкетна“, „Гуцульська“, гірка настоянка „Полонина“, „Горіхова“, „Тернопільська ювілейна“, „Українська з перцем“, міцний напій „Козацький“ — гидота неймовірна, — „Посольська“, „Подольська“, „Лівобережна“, зроблена в Москві „Київська“, „Старокиївська“, „Херсонська“, „Берегиня“, „Херсонська берегиня“, „Донбасская особая“, „Крымчанка крепкая“, „Лимонна“, „Персикова“, „Абрикосова“, „Грушева“, „Слив'янка“, „Слов'янка“, „Ялівцівка“, „Корона“, „Золота корона“, „Золоті ворота“, „Золоте кільце“, „Кайзер“, „Кайзер Вільгельм“, „Консул“, „Чорний консул“, „Консул Прохаска“, а також прозаїчний кондитерський спирт, котрий призначався не так для внутрішнього споживання, як на продаж, і тому везлося його у найрізноманітнішому спакуванні — в гумових грілках, запаяних поліетиленових пакетах, літрових пластикових пляшках з-під згаданої вже „Пепсі“, бляшанках з надписом „Згущене молоко“ чи „Паста томатна“, а пасажир з сидіння № 9 навіть залив його у баскетбольний м'яч, який від цього став підозріло важким і втратив стрибучість (до речі, в стандартний баскетбольний м'яч вміщається 2,678 літра кондитерського спирту чи будь-якої іншої рідини).
Їхати належало цілу ніч, до того ж проходити серед ночі митний контроль — а для цього необхідна ситість і впевненість. Хлоп'ята-рекетири і панни-спекулянтки, бізнесмени-початківці і відчайдухи-перекупщики, „нові слов'яни“ і старші поважні галицькі пані — всі однаково відважно перехиляли одноразові пластикові шклянки, чия одноразовість завдяки народній мудрості й кмітливості використовувалася не раз і, — коли вже викладати все на чистоту — не два.
Було б неприпустимим виявом снобізму оцінювати це як відсутність виховання, загальної культури чи відчуття стилю. Навпаки — здається, що саме в цій гастрономічній імпульсивності, в цій кулінарно-туристичній екстравертованості демонструє наша нація свою душевну делікатність, незахищеність і вразливість. Лише безповоротно урбанізована істота може незворушно сприймати своє ув'язнення в металевій скрині — а чим іншим, як не металевими камерами є всі ці поїзди, автобуси, автомобілі, літаки? — людина ж природна, не зіпсута остаточно цивілізацією, відчуває пекучий внутрішній дискомфорт, неспокій, клаустрофобію, страх. Поки триває заколисуючий перестук вагонних коліс, ти ще готовий приймати правила гри і витримувати цей обмежений простір, вимушене сусідство незнайомих людей, нові запахи та інфернальне світло, але варто потягові затриматися довше на опівнічному полустанкові, як пекельна тиша, розріджена похропуванням із верхньої полиці та дитячим скигленням в сусідньому купе, змусить тебе зірватися на ноги і шукати розради чи то в смердючій тамбурній цигарці, чи то в панічному поїданні залишків домашньої шинки.
Раніше, скажімо років десять тому, Альбан як представник древнього аристократичного роду, можливо, скривився б на вигляд ремиґаючих співвітчизників, але сьогодні, відчуваючи навіть певну спорідненість з ними, в нападі нонабстинентського демократизму він витяг із кишені пальта нержавіючу флягу і зробив добрячий ковток. За вдалу подорож, як може видатися нам.
Тут мусимо привідкрити перший секрет: Альбан їхав без квитка.
Що називається, з а й ц е м — дивний, чесно кажучи, художній образ.
До останнього дня він зволікав із придбанням квитка, бо не був певний, чи встигне виробити закордонний паспорт. Він вистоював довгі черги в казематах місцевого ОВІРу, тягав туди якісь підозрілі пакети, набиті пляшками і шоколадом, видзвонював незнайомих знайомих у пошуках впливових осіб, демонстрував права на різноманітні пільги, розмовляв облесливим голосом і запобігливо заглядав ув очі, позичав гроші, просив, брехав, обіцяв, однак уся ця акробатика приносила мало користі.
Можливо, в якійсь іншій історії я розповім докладніше про Альбанові паспортні пригоди, та зараз не варто витрачати на них ні сил, ні часу, бо головне, наразі, те, що паспорт врешті-решт в остатній 'мент було все-таки отримано, і наслідком цієї остат'мент'альності була неможливість придбати квиток через відсутність їх у касі автобусного вокзалу, котрий в Калуші міститься під тим же дахом, що й залізничний, та це в даному випадку теж не має аніякісінького значення.