Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Б. О. Рибаков у пошуках підоснов слов’янських старожитностей зіставив територію поширення празької культури з ареалом культур більш ранніх періодів межиріччя Дніпра й Одри, починаючи з епохи бронзи. Він намітив п’ять етапів їх розвитку. Два з них охоплюють різні культури (тшинецько-комарівську, лужицьку, білогрудівську, чорноліську, скіфську лісостепову) епохи бронзи і раннього заліза. На третьому і четвертому етапах (II ст. до н. е. — IV ст. н. е.) на цій території відомі пшеворська, зарубинецька, черняхівська й київська культури. Оскільки всі вони знаходяться в межах Дніпро-Одерського межиріччя, дослідник пов’язує з ними поетапне формування слов’янської етнокультурної спільноти. На п’ятому етапі, який відноситься до раннього середньовіччя, вже виникають празька і пеньківська культури, які належать історичним слов’янам[158].

Не вдаючись до аналізу пам’яток доримського часу (їх поширення на одній і тій самій території нічого не вирішує), відзначимо, що зарубинецька, київська, черняхівська і пшеворська культури відносяться до кола тих старожитностей, які, на думку багатьох дослідників, повністю або частково володіють ознаками, що дозволяють зіставити їх із старожитностями слов’ян V—VII ст.

Окремий погляд на походження слов’ян висловив німецький археолог К.-В. Штруве. Він вважає, що розв’язання на основі археологічних джерел проблеми походження слов’ян необхідно починати з моменту, коли вони повністю й однозначно узгоджуються з писемними джерелами. Таке узгодження археологічних та історичних джерел він бачить лише починаючи з VI—VII ст. Усі спроби поєднання більш ранніх історичних звісток про слов’ян-венедів з певними культурними провінціями К.-В. Штруве вважає малопереконливими. Він сумнівається в тому, чи взагалі можливо в першій половині І тис. н. е. і раніше виокремити якусь культурну групу, що пов’язувалася б з історичними слов’янами. Разом з тим, вчений не виключає того, що слов’яни, пригноблені в культурному плані своїми сусідами, могли входити до складу багатоетнічних культурних утворень. К.-В. Штруве вважає, що античні автори перших століть нової ери залишили достовірні звістки про проживання слов’ян-венедів на схід від Вісли, лише складно знайти їх археологічні відповідники. В результаті К.-В. Штруве прийняв концепцію лінгвіста Ю. Удольфа, який на основі гідронімії визначає прабатьківщину слов’ян у Північному Прикарпатті і Верхньому Подністров’ї. На думку К.-В. Штруве, ця концепція відповідає історичним джерелам про слов’ян[159].