Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Нас живими кинуть у яму?
— Живими. Тільки це ненадовго. Ну, помучитися встигнете, коли повітря бракуватиме, а потім помрете, і вирушить душа ваша у подорож потойбічну.
— А з тобою що буде?
— Приріжуть мене. Бо хто я — простий раб золота, заради нього на все здатний. Хотів я, Іване Карповичу розбагатіти, хотів у золоті купатися, а натомість купатимуся в землі сирій. Не пощастило! — сказав Лісімах розчаровано і засумував. А потім підхопився і пострибав у степ.
— Куди ти? — спитав пошепки я, бо це ж було божевілля.
— Не хочу, щоб мені перерізали горлянку, наче барану!
Стрибок, іще один, іще. Його втечу швидко помітили. Мужики паралатівські зареготали, потім послали двох підлітків із луками. Ті і наближатися не стали, з відстані розстріляли бідолаху. Вони добре стріляли і мали потужні луки, стріли яких пробили вченого наскрізь. Він упав, збитий з ніг, і невдовзі сконав. Підлітки підбігли, висмикнули стріли й потягли тіло за ноги до кургану. Навколо почалася метушня. Пастухи, чи скіфи, як їх називав Лісімах, розібрали весь табір. Усе, що могли, повантажили на вози, а що залишилося, спалили. Скарби у ящиках потягли на могилу. Невдовзі приїхало кілька возів із товстими дошками. Їх теж понесли нагору, де невдовзі загупали молотки й сокири. Щось там будувалося, а що саме — не видно було. Потім потягли тіла загиблих. Поранені компаньйони вже померли. За тілами повели на гору і нас з Агнешкою, в якої за спиною так і висіла шкіряна торбинка з моїми туркестанськими пригодами. Там посадили біля купи землі, а самі сіли вечеряти. Невдовзі приїхав управитель Арпоксаєв. Підійшов до мене, вклонився.
— Велика честь бути знайомим із такою людиною.
— Обставини знайомства мене не тішать. — Я кивнув на зв’язані руки.
— Ми піклуємося про своїх богів і дбаємо про те, щоб принести їм прекрасну жертву. А тут сам найкращий сищик імперії, який до того ж виявився вільним від спокуси золотом!
— Дівчину відпустіть. Вона ще зовсім дитя.
— Не можемо, бо дбаємо, щоб не залишати свідків. До того ж богам подобаються ось такі чисті та невинні жертви, як вона. — Арпоксаєв чомусь нервово засміявся і подивився на Агнешку, яка злякалася його погляду. — Чисте дитя, невинна душа у квітучому жіночому тілі.
Він було посунувся до дівчини, але потім зупинився. Закрутив головою, покахикав.
— Що ж, Іване Карповичу, готуйтеся до смерті. Запевняю, що ховатимуть вас, наче царя. Великий почет слуг і воїнів супроводжуватиме вас. Лука зі стрілами ми вирішили вам не давати, бо ви ж не нашого гордого племені, а якийсь мужик із мерзенних земледерів. Але й без лука ми справимо вам багаті проводи. Хліб, вуджене м’ясо, сир, глеки з вином! Троє бойових коней і ця красуня! Та вашій подорожі в потойбічний світ неможливо не заздрити! — Арпоксаєв засміявся. Не міг відірвати погляду від Агнешки. Так і їв її очима. Потім закрутив головою. — Ну, добре, останнє прохання. Я візьму у вас трохи волосся. Обіцяв синові, він ваш великий поціновувач, читає всі оповідання.
— Ви ж розумієте, що мене шукатимуть?
— Та будь ласка. Ми ж нічого не знаємо. Приїхали якісь, трохи порили, потім поїхали. Іван Карпович? Не знаємо ні про якого Івана Карповича. Спитайте в Єлисаветграді, звідти люди приїздили. Степ, Іване Карповичу, будь-кого прийме, та так, що жодних слідів не знайдеш. Це вже повірте. — Він підійшов до мене зі спини і обережно зрізав жмуток волосся. — Дякую, Іване Карповичу. А зараз змушений відбути до Паралатівки. Після жертвопринесення за нашими звичаями відбувається великий бенкет Ми обов’язково пом’янемо вас, Іване Карповичу. Вся Паралатівка буде пити вино за ваше щасливе життя на тому світі, Іване Карповичу!
Агнешка заплакала.
— Відпустіть його, відпустіть! Убийте краще мене, мене! А його відпустіть! Івана Карповича не можна вбивати, бо він — герой!
— Іване Карповичу, та ви справді герой, якщо змогли так закохати цю прекрасну дівчину! Заздрю вам! І співчуваю. Бо як же прикро буде помирати вам у такому бентежному товаристві!
— Відпустіть! Прошу вас, відпустіть його! — плакала Агнешка.
— Не можу. Іван Карпович, як ви влучно підмітили, — справжній герой, і тільки герой може стати гідним товариством нашим великим царям, — сказав Арпоксаєв. — Бувайте.
Він пішов. Я спробував заспокоїти Агнешку, сам смикав руками, але мотузки були міцні. Паралатівські мужики почали опускати ящики зі скарбами до нижніх камер. Потім засипали їх землею й камінням. Трамбували. Виклали з дощок верхню камеру, куди спочатку спустили тіла. Потім забили трьох коней, сточили з них кров, яку пили зі срібних келихів. Коней теж опустили до камери, а потім уже й нас з Агнешкою. Дівчина, коли побачила кров, скрикнула і знепритомніла. Дуже вже любила коней. Зверху щільно поклали товсті дошки, що мусили стати кришкою нашої труни. Ми опинилися у суцільній темряві. Застукали молотки, вбиваючи довгі цвяхи. Далі чутно стало, як сиплеться зверху на дошки земля. Нас ховали.
— Ми загинемо, Іване Карповичу? — спитала Агнешка, опритомнівши. Я промовчав, бо що тут було казати. — Але мені не страшно, Іване Карповичу. З вами мені нічого не страшно!
Вона підсунулася до мене, почала тикатися обличчям, потім знайшла губи і поцілувала. Ми лежали в камері заввишки в метр, забитій тілами людей і коней. Зв’язані по руках та ногах. За деякий час повітря закінчиться, і ми почнемо задихатися.
— Іване Карповичу, поєднаймося у коханні, — прошепотіла Агнешка. — Візьміть мою цноту, яку я берегла для вас. Кохання перемагає смерть, тож будемо кохатися й не думатимемо про темряву попереду!
Тут уже я не витримав.
— Господи, дівчинко, звідки ти всього цього набралася! — аж закричав. — Я тобі в батьки годжуся!
— Для кохання немає жодних перешкод! — закричала вона, я хотів щось відповісти, а потім зрозумів, що вона ж іще дитя. Дивно сперечатися з дитиною всерйоз.
— Іване Карповичу, я розумію, ваше серце скам’яніло від незліченних бід і образ, які випали на вашу долю. Але не стримуйте його, дайте йому розтанути у вогні кохання, пориньте у пристрасть, не дайте холодному розуму знищити квітку наших почуттів! Кохайте мене, Іване Карповичу, візьміть мене, Іване Карповичу, з’єднайтеся зі мною, Іване Карповичу! Було двоє, а стало одне — чарівна квітка кохання, — шепотіла вона, і я остаточно переконався, що Агнешка божевільна. Вона вигадувала щось і починала в це вірити, вона не хотіла бачити нічого такого, що б суперечило її вигадці. — Ваню, Ванюшо, Ванечко!
Вона притискалася до мене, стогнала, намагалася вкусити гострими зубками, але найгірше було, що тіло моє починало виходити з-під контролю розуму, відгукувалося на ці невмілі пестощі, і я відчував, що стою над прірвою, куди можу впасти.
— Ванюшо, Ванюшо, Ванюшо, візьми мене! Зі мною твоя книжка! Я підкладу її під голову, а ти візьмеш мене!
— Зачекай, зачекай! Я візьму, візьму, тільки мені треба звільнити руки. Я хочу обіймати тебе, притискати до себе, м’яти тебе! Розумієш?
— Так, розумію!
— Відсунься трохи, мені треба звільнити руки.
Це подіяло, вона відсунулася. Почала говорити про свої почуття. Господи, бідне дівча, чого тільки вона не навигадувала! Вона вже бачила в найдрібніших подробицях наше весілля, вже знала, які візитні картки собі замовить, уже розпланувала наше подальше життя, як допомагатиме мені писати й розслідувати, як народить мені четверо дітей, двох хлопчиків і двох дівчат, як...
Поки вона розповідала, я поплазував до тіл і спробував їх обшукати. З руками, зв’язаними за спиною, це було непросто. Я сподівався, що в бандитів чи в компаньйонів залишилося щось гостре. Ніж або хоч якесь лезо. Лазив скривавленими тілами, нишпорив по кишенях, залізав у взуття.
— Ванюшо, я так кохаю тебе! — Вона не питала про мої почуття, вона була впевнена у відповіді. — Два роки тому ми з подругами ворожили на картах про женихів. І мені випав чирвовий король. Я одразу зрозуміла, що мене покохає старший чоловік. Мені подобаються дорослі чоловіки. Я почала уявляти, яким би він міг бути. А потім випадково побачила журнал із твоїм портретом. І одразу, одразу зрозуміла, що це ви, Іване Карповичу, ви — мій коханий, єдиний і неповторний, на все життя! Я тоді аж розплакалася, почала читати ваші історії, і що більше читала, то більше переконувалася, що не помилилася. Ми створені одне для одного, Іване Карповичу. Так, як я, вас не кохатиме ніхто! Я буду для вас всім! І вірною подругою і пристрасною коханкою і надійною помічницею! Так, знаю, у вас було багато жінок, але зі мною ви забудете про них, поринете у світ небувалих відчуттів! Як же я вас кохаю, Іване Карповичу, мій Ваню!