Казка старого мельника

Та Миколка не гаяв часу. Якщо з’явилась повітруля, тож і Ан’їур не забариться.

— Вони повертаються! — гукнув до Христини. — Хутчіш шукайте зілля!

Христина саме звільняла останніх бранців. Одна з них — точна копія Параски. Схоже, сестра. Прийшовши до тями, Варвара, одразу ж почала лаятись:

— Та щоб тих песиголовців покрутило! Та щоб їм ні дня ні ночі не побачити! Та щоб їх в пеклі на сковорідках бісенята смажили! Та щоб їх Святий Ілля побив громовицею — усіх до одного.

А Христина запитала в людей:

— А де тут двоголові стережуть зілля?

Їй показали рукою на печеру. Христина кинулась туди.

Всередині чорної печери двоє двоголових песиголовців стояли на сторожі біля глечика і люто кривили морди. Вони не бачили Христину. Та, зачаївши подих, пройшла повз них, вхопила глечик і прудко вибігла з ним на вулицю! Песиголовці, на мить розгубившись, кинулись за нею. Миколка побачив, що Христина втікає від церберів, наладував лука... Пан Адам з іншого боку побачив, як у табір влітає на змиленому коні Ан’їур, теж заклав стрілу... Христина з розгону добігла до болітця, що посеред табору, і жбурнула в нього горщик!

Зграя ворон, що непоміченими сиділи на деревах, рвучко злетіла у небо. Чорний Ватажок різко зупинив коня. Цербери, наче не вірили власним очам, що таке сталось, теж різко спинились і не знали, чи кидатись за горщиком, чи ні...

Миколка цим скористався і двома влучними пострілами скосив їх.

Помітивши це, Ан’їур істерично заволав:

— Рабі! Те хунту ме нансаді! Те хунту нгабра я самі! Ніт упака бос са водед й’ирпеш! Ніт! Упака! Бос!

— Чомусь мені здається, ти нині надто говіркий — сказав на те пан Адам. — Ще б зрозуміти, що ти там гавкаєш... — і пустив у нього стрілу.

Чорний Ватажок розвіявся хмаркою диму. Замість нього на землі залишилось потішне цуценятко. Його на руки підхопив Довбня.

— Будеш тепер мені служити... — сказав і погладив по голівці. — Вірно і довго.

Цуценятко у відповідь зло загарчало.

— Нічого, погарчиш, та й звикнеш. Добром навіть такого, як ти, можна приручити...

Миколка радісно підбіг до Христини і обійняв її. Вона ніжно пригорнулася до нього. Так і завмерли вони посеред табору під зацікавленими поглядами звільнених бранців.

Пан Адам зворушено витер сльозу, що набігла, і сказав:

— Ану, вояцтво моє славне, розчистіть тут галявину і тягніть із запасів поганських мед! Вип’ємо за наших героїв Христину і Миколку! Вони порятували нас, не дали зжерти песиголовцям!

Ті кинулися виконувати. Викотили бочки з медом. Поставили кошики з цукерками, горіхами та медяниками.

На що Перець сказав Довбні:

— Ні, цього їсти не буду, загодували кляті песиголовці — щодня тільки солодощі...

— Я теж, пане Перцю, — заявив Довбня, заховавши цуценя за пазуху. — Загодували кляті, що штані на череві не сходяться.

Його під бік штовхнула Парасчина сестра, Довбня аж підплигнув на місці, і заявила:

— А я буду їсти, день і ніч би ласувала!