Казка старого мельника
- Автор: Ухачевський Сергій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-355-5
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Казка старого мельника». Краткое содержание книги:
І задумався Миколка: ось звільнять вони пана Адама з полону. Повернуться до маєтку, але чи захоче пан Адам віддати свою доньку за простого бурсаку... Тоді з’явилася у нього думка прикра: повернути коня в чужі краї і зажити десь там разом з Христиною простим щасливим життям. Як тільки ці думки з’явилися, кінь почав стишувати крок, наче під важким тягарем і різко знижуватися. Тоді відігнав від себе ці думки Миколка і сказав: «Це моя дорога, я нею повинен іти до кінця». Кінь пришвидшив літ і невдовзі опустився на землю біля табору песиголовців.
Миколка зіскочив з коня і подав Христині руку. Та легко сплигнула на землю. Навкруги них — моторошна картина: чорні повалені дерева, великі кістяки тварин. Миколка зняв з плеча лук, дістав з сагайдака стрілу, заклав її. Сторожко оглянувся. Взяла лук і Христина, приготувалася стріляти.
— Далі я піду сама, — вирішила.
— Ні, підемо разом. Одну я вас, панночко, не відпущу!
— Гаразд, але йди позаду!
Вони крадькома один за одним зайшли до лісу і попрямували на звуки, що долинали з табору песиголовців, — чи то стогін людський, чи то тихе підвивання собаче. Так нечутно підібрались до табору. На великій галявині стоять три дерев’яні, грубо збиті клітки. У кожній — десяток полонених. Поміж них Христина помітила і свого батька. У неї радісно спалахнули очі. Проте дістатися до них не просто — поміж клітками ходять якісь потворні створіння — величезні вовки з високими кабанячими загривками і червоними очима. Аж тут несподівано у нею за спиною голос:
— Зьнову ти, сапка?
Христина озирнулась, це той самий халамидник, що перекинувся на Шмальца.
— А се, — продовжив «Шмальц», показуючи на створіння, котрі охороняли клітки з бранцями, — наса охолона, наса столоза. Вовкуласьки. Ти, сапка, плийсла всясно. Залаз вони зь тобою лозбелусся, со ти за така сапка сялівна... Гик!
Та у спину «Шмальцю» влучила стріла, і він розсипався на порох. На землі заметушився облізлий пацюк.
Пацюк винувато подивився блискучими очицями на Христину, понюхав повітря і щодуху дременув у кущі. Підбіг Миколка.
— Дякую, Миколко, — промовила Христина, — я щось розгубилася, перед цим «гером Шмальцем». Мабуть, треба зняти шапку. Вони бачать тільки її. Я зрозуміла чому, — матінка зашила у шапці кілька золотих дукачів...— і віддала шапку Миколці.
— А тепер, — продовжила, — треба покласти і охоронців-вовкулаків. Ти швидко навчився стріляти. То як — влучиш?
— А чом би й ні? Час з цим усім покінчити.
Вони вийшли з лісу просто в табір.
Вовкулаки, котрі щойно ходили колами довкола кліток, здивовано зупинились і побачили одного Миколку, котрий вийшов і прицілився в них із лука. Вони переглянулись і з гарчанням кинулися на нього. Аж тут — у них влучає дві стріли, і обоє розчиняються у повітрі чорними хмарками. Замість них на землі залишилися кумедні цуцики, які закрутили хвостами і миролюбно побігли до Миколки з Христиною.
Коли песики грайливо підбігли до них, Христина заперечливо хитнула головою і сказала:
— Навіть чути не хочу, щоб їх узяти собі!
— Від однієї думки моторошно, щоб таке жило десь біля тебе... — погодився Миколка.
І вони помчали до кліток.
В’язні у клітках — геть безсилі. Їхні руки скуто ланцюгами. Батько тільки втомлено підвів очі на Христину та її супутника і так само втомлено опустив. Миколка відчинив клітку і витяг дрючка, що запирав двері. Христина увійшла туди і почала знімати кайдани в’язням. Під її руками від одного дотику, замки відчинялися. Як тільки з полонених спадали пута, вони повертались до тями.
Пан Адам, наче прокинувся, здивовано глянув на доньку і запитав:
— Доню, ти як тут опинилася? Як тобі це вдалося? Чому ти в хлопській одежі?! Нам потрібно утікати, зараз прийдуть кляті песиголовці...
— Тільки один залишився. Інших винищили.
— Які герої їх здолали? — здивувався Довбня, важко струшуючи з себе залишки втоми, якою його приспали песиголовці. — Навіть ми з паном Перцем не змогли...
Христина кивнула на Миколку і повідомила:
— Ось наш герой, а як пощастить, то і мій наречений...
Миколка поштиво вклонився.
Пан Адам по-діловому оглянув Миколку і поцікавився:
— Шляхтич?