Казка старого мельника

— Та напийся вже чогось, тільки не стогни! — милосердно дозволила Параска, тримаючи в руках смолоскип.

Іван задоволено перехиляє кухоль меду і виглядає з укриття:

— Ти ба... Оце зараз буде мертвяків...

Він теж зготував свого лука. І тут Христина дала наказ:

— Гармата! Вогонь! Лучники! Стріляй!

Гримнув постріл, гармата відкотилася назад, в небо злетіло півтори десятка стріл...

Постріл срібними монетами скосив кількох кіннотників та повітруль. Вони чорним густим димом розірвались в повітрі, наче їх і не було. А на місці вершників на землі з’явились маленькі жалісні песики, що, підібгавши хвости, тікали з поля бою. Повітрулі ж оберталися на ворон, які перелякано летіли геть. Стріли також прошивали союзників вершників, і вони, вибухали димовими хмарками і перетворювались на дрібну живність. Та ці втрати нападників не зупинили. Вони неспинно продовжували, мчати, летіти і бігти у напрямку табору. До оборонних рубежів їм залишалося зовсім мало...

Миколка з Параскою у поспіху перезаряджають гармату. Лучники продовжують стрільбу. Наступний постріл гармати... і нападників залишилося набагато менше. Вони зникають і зникають після кожного пострілу...

Частина нечисті таки добігає до табору, натикається на кілки і так само зникає. Одна з повітруль прорвалась у табір. Вона кинулась до Буркотуна, з лютим виглядом зависла над ним і дико заревіла. Та Буркотун не був боягузом. Він сміливо відригнув на неї запахом часнику, повітруля, задихнулась, вхопилася приречено за горло і — вибухнула, а замість неї в повітря злетіла перелякана галка. Кількох повітруль лісовики з луків зрізують просто на підльоті до табору. Параска й собі схопила одну таку бестію голіруч. Та затріпотіла у неї в руках.

Іван милосердно попросив:

— Та не муч ти вже тварюку, дай їй спокійно здохнути!

І Параска насадила її на кілок. Натомість у небо замість неї злетів полохливий горобець.

— Ось так треба воювати! — заявила по-бойовому Праска. — Ворони у них летять... Чим дрібніше, тим спокійніше!

— Та ти ж бомбардир! — задоволено похвалив дружину Іван.

Напад захлинувся. Ан’їур притримав коня і, не розуміючи, що відбувається, почав тупотіти на одному місці. Поряд із ним уже немає жодного песиголовця, тільки кілька повітруль, що теж зупинились і зависли у повітрі. Коротконогі нечисті, котрі щойно бадьоро йшли у наступ, зараз злякано тікали у бік лісу.

Ан’їур розгублено озирнувся і зрозумів, що битву програно. Він істерично заверещав, бризкаючи слиною, в бік табору:

— Рабі! Рабі! Я ке фіган гбанба ві я їнсі пене тан лорі! Івадії я нзаді аті калунга лорі! Арум тесу аю торо хьям я нузіла лукану! Рабі-і-і-і! Рабі-і-і-і-і!

Лісовики та Іван з Параскою переможно подивлялись на поле бою. Лісовики тихцем наспівували свою нову пісню: «Йой... Га-га...»

Миколка знизав плечима на крик песиголовця і запитав Буркотуна:

— Що це він гавкає? Погрожує?

— А я хіба знаю? То ви, пане Миколко, навчені мовам, а ми...

— Авжеж, не вигадуй. Ти все розумієш...

У Буркотуна знову хитро забігали очиці:

— Ну, не все я розумію... Кричить, щось таке: люди, люди, я ще повернуся, але спершу вб’ю полонених і повернуся, щоб убити вас. Моє чарівне питво поверне моїх вояків і їхню силу! Ще викрикує різні непристойні лайки. Щось таке.