Казка старого мельника

Миколка з Христиною сиділи під тином. Наш бурсак щойно закінчив розповідь про свої дивовижні пригоди з Лісовою Князівною. Христина хотіла у нього щось розпитати про Буркотуна, як враз з хутора панічно кинулося розбігатися вояцтво — хто куди. Миколка звівся на ноги, щоб ліпше бачити, та «Харитон» смикнув його за руку.

— А я ж їх попереджав. Не вірили. Тепер якщо хтось і врятується від нечисті, то надовго запам’ятає Чорний Хутір.

— Що ж там могло статися? Що їх так налякало? — здивувався Миколка.

— Тобі ліпше навіть не думати про це.

Останнім з хутора вибіг обозний люд. Тільки й чувся глухий тупіт їхніх чобіт по дорозі та збитий подих.

А від обозу, що залишився з іншого боку хутора, лунало перелякане іржання коней, окрики незрозумілою мовою, дзенькання розбитого посуду, гуркіт розтрощених ящиків та переможний регіт з виттям. Почувши це, Христина з Миколкою заховались за пагорбом. Кінь Миколки зрозумів, що відбувається і заховався за стару клуню, схвильовано краєм ока спостерігаючи за дорогою.

— Казав мені Буркотун, що понад усе на світі люблять песиголовці золото, мабуть, шукають його в обозі, — пригадав Миколка...

Аж тут на дорозі не забарились з’явитись пекельні вершники — песиголовці. Вони наче летіли, тихо розсікали повітря і моторошно шаруділи своїми плащами. За ними — розтинали повітря розмиті густі тіні — повітрулі. Уся ця погань кинулась наздоганяти військо Шмальца. А ще за якийсь час показались інші нечестивці, які тягнули пограбований обоз. Їх вів за собою халамидник з квадратною головою. І тягнув на собі діжку з гетьманським медом. За ним плелись і тягнули вози, упирі, вурдалаки, вовкулаки, полудники, чугайстри, хухи, перелесники, підкидьки та інша гидь нечестива. Вони крокували як переможці та щось вигукували своєю дикою мовою.

— А де ж наші Забрьохи? — Христина схвильовано притулилась до Миколки. — Мабуть, і їх взяла нечиста сила...

— Та нічого з нами не станеться! — Іван надійшов іззаду, неабияк налякавши «хлопців». — Від Параски нечиста сила тікає, як від Святого Пантелеймона болячки.

— А як вам вдалося врятуватись? — здивувалась Христина.

— Ой, дітки, такого страху натерпівся, що гай-гай. Якби не наш бомбардир — Параска, було б мені непереливки. Так ось, ходімо до нашої хати. Нечисть із хутора наче забралася. То Параска зараз прибирає там, ікони на покутті чіпляє. Ходімо. Не в лісі ж вам ночувати.

Христина з Миколкою радо погодилися. Миколка узяв за повіддя свого коника і повів до обійстя Парасчиної сестри.

У хаті вже було прибрано і затишно. Миколка з Христиною зайшли у світлицю, перехрестились на ікони. Моторна Параска поралась біля печі. Помітивши гостей, незадоволено буркнула до «Харитона»:

— А ти чому це в хаті шапки не скидаєш?

— Не можу.

— У тебе що там, роги? — взяла руки в боки Параска. — Ану, шапку скидай! У хату прийшов! У хаті усі чоловіки мають скинути шапки! Ти ж не дівка!