Казка старого мельника

— Годі, Буркотуне, — попросив Миколка. — Підкажи, що ми можемо зробити, як побороти песиголовців?..

Буркотун зітхнув:

— Добре вже, люди, допоможу... Утім, дивуюся, чому ви такі неуважні... — підійшов до срібних монет, що лежали в розбитій скрині. — Як вам здається, чому песиголовці не взяли срібло? Чому вони навіть не доторкнулися до часнику?.. — вказав пальцем на мішок. — Ехе-хе... Темна епоха, темні часи... Сподіваюся, років через п’ятсот навіть діти будуть знати, що часник і срібло їх у-би-ва-ють! А ще осикові кілки.

— Точно! Вони обсмалили шкіру об срібні таляри! — здогадався Миколка.

— Ти ба...

— Атож! — погодилась Параска. — Вчора вони не могли навіть двері відчинити з осики!

— То що — будемо з ними битися осиковими кілками і кидатись талярами? — не зрозумів Миколка.

— Був би я хрещеним, прикликав би Господа у свідки, — заявив Буркотун, — що таких дурнів світ ніколи не бачив! Берете в обозі солонину, хліб... а тут є дещо цінніше: порох, гармата та луки!

— Тобто нам варто набити гармату талярами і стрельнути по песиголовцям? А ще — наробити стріл з осики та нарізати наконечники зі срібла? — здогадалася Христина.

Буркотун, котрий бачив тільки шапку, буркнув до компанії:

— Шапка від вас розумніша... Е-е-е, пробачте, панночко... Тому запрошую до роботи. Часу у нас обмаль.

— А хто з гармати вміє стріляти? — розвів винувато руками Миколка.

— Шапка уміє все! — пожартувала Христина.

— Гайда, до роботи усі, — наказала Параска і штурхнула Івана: — і ти, лайдако, теж!

Параска заходилася всім роздавати вказівки, показуючи, що кому робити, вказівним пальцем. Чоловік узявся нарізати з осики гілки на стріли та кілки. Буркотун з Миколкою викотили гармату, розвернули вози в оборонну позицію. І тут наш бурсака поцікавився в Буркотуна:

— А тепер кажи чесно, що тебе сюди привело?

— Та я ж правду сказав... — винувато закліпав очицями лісовик.

— Кажи-кажи, бачу, що обманюєш...

Буркотун зітхнув і зізнався:

— Лісова Князівна хвилюється, що песиголовці не на жарт розгулялися. Раніше вони себе так не поводили. Коли-не-коли влаштують набіг на село чи містечко... А тут... Кажуть, що новий вожак у них. Лютий... Ан’їур...

— Чому ж ви самі не боретеся з ними?

— А кому боротися? Ми — мирний народ... Це десь у чужих лісах та горах живуть ельфи, гноми... То вони — так, уміють добре воювати. Але у них — свої вороги, різні орки та гобліни, їм не до наших проблем...

До Буркотуна наблизилась шапка. Він поштиво їй вклонився.

— Пане Буркотуне, — мовила Христина, — я ось що подумала: воювати песиголовців, ми знаємо чим, а як бути з повітрулями?