Казка старого мельника
- Автор: Ухачевський Сергій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-355-5
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Казка старого мельника». Краткое содержание книги:
— А як тепер нам порятувати полонених? — спохопився Миколка і схопив за обшивку Буркотуна.
— Миколко-Миколко, — відштовхнув той бурсака, — а тобі твій кінь навіщо подарований, швидкий, як думка?! Тільки скажи, куди тобі потрібно, і він миттю домчить тебе! Бери його, бери пані Христину, і мчіть у табір песиголовців. Знайдіть чарівний напій і вилийте його в болото! Без нього і Чорний Ватажок безсилий, і ті цуцики з воронами не зможуть знов обернутися потворами.
Христина зі згодою покивала, мовляв, я поїду. Параска не могла не вставити своїх п’ять сотиків і хотіла щось сказати, але Буркотун клацнув пальцями — і вона застигла мов укопана. Іван зацікавлено розглядав дружину, махав руками у неї перед очима, кривлявся, показувати дулі...
— Тільки знайте, що кайдани, у які закуто полонених — теж чарівні, — застеріг Буркотун Христину з Миколкою. — Їх може зняти тільки людина з чистим серцем і душею.
Миколка на мить замислився, зацікавлено глянув на Буркотуна і запитав:
— Ану, Буркотуне, скажи мені правду, чому тебе двічі полонила повітруля?
У того знову забігали очиці, і він знехотя відказав:
— Та через золото.
— Правду! — притупнув ногою Миколка.
Буркотун обвів усіх сердитим поглядом і зізнався:
— А звідки я б усе це знав: про срібло, осику, часник, чар-зілля... Вивідував, шпигував, прикидався. Ось вони мене і хотіли схопити. Щоб нікому не відкрив їхніх таємниць... Аж тут ти і нагодився. — Повернувся до Христини і пояснив: — А до зілля дійти можете тільки ви, панночко, бо його охороняють двоє страшних двоголових песиголовців. Вони вас не помітять. Тому добре, що не їли часнику. Його вони чують здаля.
— А як я перекину діжку з зіллям?
— Та яка там діжка! Вони ретельно пильнують це зілля, бо залишилося трохи у глечику. А того, хто умів варити це зілля, убив один хоробрий чоловік... Давно це було... Тому, коли ви це зробите, позбавимося повіки цих нечестивців.
— Не гаймо часу, треба їхати, — вирішила Христина.
— Правда, панночко, — погодився Буркотун. — Час вирушати. — І до Миколки звернувся: — А ти показав себе справжнім лицарем і вояком. Та запам’ятай, поки пищик у тебе, можеш кликати мене на допомогу. Або коли просто стане сумно і ти захочеш поговорити зі мною, клич. Бувай здоров!
Іван побачив, що вони прощаються і кинувся до Буркотуна:
— Пане, пане! А навчіть і мене так пальцями клацнути, щоб коли Параска свариться, то її заціпило.
— Не можу, Іване, тоді нам усім не так буде весело жити! — І до Христини з Миколкою: — А ви любіть одне одного!
Буркотун з пошаною вклонився усім на прощання, за ним — лісовики; і враз ця казкова компанія зникла.
— Ти ба... — промовив Іван.
Параска вийшла із заціпеніння і першим ділом кинулась до молодят, які зворушливо обіймалися:
— Е-е-е! Годі вам! Почнете цілуватися, і не стане «чистої серцем і душею». Побачать тебе, пані Христино, двоголові цуцики. Що тоді? Як я сестру порятую, а ви батька?
Христина відштовхнула від себе хлопця:
— Рушаймо!
Вони один за одним заскочили на коня і Миколка наказав:
— У табір песиголовців! Вітром неси!
Кінь хвильку потупотів на місці і, мов вихор, злетів у небо.
Іван, проводжаючи поглядом молодят, тільки й сказав:
— Ти ба...
Параска, милуючись польотом, водночас узяла Івана за шкірки і просичала:
— Дулі мені сукав... Кривлявся до мене... Пальцями хочеш так клацнути, щоб я заціпеніла?! — і розвернулась до мужа, щоб дати йому прочуханців. — Харпак ти! Одоробало ти нещасне!
Іван перелякано зіщулився, дістав з-за пазухи уламки від талярів і по-підлабузницьки показав їх Парасці:
— А я ось тут, Парасю, грошенят припас... Поки стріли робив, обрізки полишалися.
І Параска, міцно взявши в обійми Івана так, що у нього аж кості захрумтіли, сказала з усією своєю любов’ю:
— Який ти у мене гарний господар, лайдако... А тепер іди в поле і збирай всі стріли, знімай срібні наконечники! Скільки грошви перевів, харпак ти такий-сякий! Бігом у поле збирати стріли! А ще — дукачі шукай, якими лупили з гармати. І добре шукай, все до гроша! — штовхнула Іванаи так, що він мало носом не запоров, і собі під ніс, мрійливо: — Хатину нову купимо в Острозі...— роззирнулась. — А поки я ще тут помародурствую, як казав гер Шмальц. Чи не гер Шмальц? Хто його знає, що то було за потороччя, щоб його в дулю скрутило!
Тим часом кінь казковий ніс на собі Христину та Миколку. Він — спереду, його ззаду обняла Христина. Вона зажмурила очі — страшно. Миколка задумався і збайдужіло спостерігав за видом, що розгортався внизу. А внизу — ліс, що йому кінця краю немає. Лиш подекуди галявини, закинуті хутори і річка, яка в’ється, виблискуючи на сонці, немов хоче вирватись з тенет лісу на волю...