Синдром листопаду, або Homo Compatiens

Я познайомився з Алкою, коли ніщо чуже не зачіпало мене справді серйозно вже кілька років: так, якісь примари, але ж усім час від часу щось привиджується? Відтоді як Саша-Спонсор відпустив мене, я котився по життю так, як, здавалося, належало мені котитись із самого початку. Я десь надибав курси менеджерів з продажу — випадково. Потім влаштувався у рекламну агенцію — навмання подзвонивши за оголошенням. Мені таланило. Тепер продавав не знати що (повітря?) не знати кому: людям, яким насправді наплювати на ефективність реклами для їхньої компанії, а важливо лише, аби бос був задоволений і у короткостроковій перспективі підняв зарплату — у цьому і був ключ до продажів, моя суперфішка: виправдовувати справжні очікування, розуміти справжні цілі моїх клієнтів, без прикрас у вигляді корпоративних цінностей, даремно видрукуваних на стильних візитівках (послуги з дизайну візитівок я, звичайно, теж продавав справно).

З колективом мені теж пощастило. Рекламу робили люди креативні і переважно розумніші за мене. За характером різні, як всюди. Іноді злі, іноді добрі — ніби і добріші, ніж у дитбудинку, але коли жорстокі, то вже без виправдання. Мабуть, креативність і доброта — не взаємозалежні. Ну так, часто-густо успіх одних викликав незадоволення інших. Але що тут такого? Я і не намагався ніколи бути занадто успішним. Загалом моя тактика була така сама, як і у дитячому будинку — не висовуватись, коли треба підтакувати, коли треба — підштовхнути того, кому колектив вже призначив падати. Без злості підштовхнути, просто тому, що будь-яка людська зграя — частина природи, а природу ж неможливо вмовити, викликати у неї співчуття. Співчуття — це явище неприродне, людська мутація. Ніякий лев не ставить себе на місце антилопи чи її дитинчат — бо здуріє, поки обдиратиме м’ясо з кісток. Ні, антилопа не з його зграї, тож нема чого! От і рекламники не співчували тим, кого «з’їдали» у колективі — відчували, мабуть, природність процесу.

Я був у курсі всього: Спонсор навчив мене палити, от я і ошивався в курилці. А оскільки всі знали, що я жодній душі на фірмі не друг, то при мені говорили стільки ж, скільки при рибках в акваріумі (рибок у курилці, звичайно, бути не могло — де б вони вижили у цьому диму від цигарок і перехресного вогню заздрощів та інтриг).