Синдром листопаду, або Homo Compatiens

За що можна купити усмішки тих нещасних нігерійських сімей? В мене стане лише на стрази… Мене не стане ні на що більше. Я насправді не поїду шукати ні маленьких чорних богинь, ні чарівну чорну кульку. І в мене не вийде, як у Кості, перейти від розпачу до боротьби. Тому пробач­те мені. Я завершую.

Ця книжка записана із почутого мною від мого друга, якого я ніколи не бачив і який, здається, так і не помітив моєї присутності і підтримки — від Кості Нечая. Якщо я недочув чогось, то додумав або знайшов інформацію в Інтернеті — це ж невеликий письменницький гріх, і, зрештою, не у фактах справа. Костя теж не знав — або не хотів знати — всього, не цікавився, що стало із Площею Тахрір, її романтиками і покидьками, а я — ще не знаю, що врешті-решт вийде з Майдану Незалежності. Київ усе менше показують у новинах, людям набридає, це вже не сенсація. Але я назиратиму до кінця, не відведу погляду і не затулю вух, обіцяю.

Нехай береже Господь дорогих для Кості людей і його землю — Україну. Здається, він помер так, як мав би жити — захищаючи якщо не цілий світ, то маленьку Лізу позаду себе.

Одного дня нас стане більше, і біль, розділившись на всіх, зникне, як сонце зникає в океані — до ранку, поки сни не розвіються і сторонній перехожий не помандрує далі, протверезілий, у білому світлі. Я і він підемо за горизонт — кожен за свій, кожен зі своєю ношею. Але сонце знову втече від ближніх до дальніх, і чорнота покриє світ снами з іншої півкулі — змішуючи біди, тасуючи душі, ніби й немає такої вже великої різниці між людьми, і світ можна змінити.