Синдром листопаду, або Homo Compatiens

Фігура в рясі застигла перед вівтарем впівоберта, у дивній позі.

— Отче, я прийшов сповідатися.

— Так, слухаю.

— Прямо так?

— Слухаю!

— Льош, це ти?

Я і йшов сюди з розрахунку зустріти Льошу, давнього товариша, такого давнього, що давніших у мене й немає. Кажуть, ми разом ходили у дитячий садок — я ледве пам’ятав, я взагалі все дитинство до школи майже забув, але його щокате обличчя там, на підкірці, було записано. Потім ми разом ходили до однієї школи, одного класу навіть, і це я вже пам’ятав добре. Я пересів за іншу парту, подалі від найкращого друга тоді, коли, як я тепер розумію, Союз вже тріщав по швах, дозволяючи релігії виходити на поверхню, сочитись із відкритих ран і говорити вголос, устами й дітей, яким батьки раптом сказали правду про те, у що вірять, чи дозволили поділитися нею, правдою, яку діти знали завжди, змалечку повторюючи на колінах свої зворушливі молитви ідеологічно невихованих жовтенят. Це мій досвід. Можливо, десь у далеких селах віра нікуди не ховалась, не знаю. Можливо, я занадто багато уваги приділяв вирізкам із радянських газет і журналу «Юний технік», занадто вірив у технічний прогрес і те, що наші космічні кораблі от-от полетять на Марс (звісно, не без мене). Але я, піонер і майбутній, як виявилось, лише в моїй уяві, авіаконструктор (а ніякий не продавець реклами), щирої православної віри Льоші так і не пробачив — тоді. Тепер прийшов по неї — чи то по спокій і рівновагу, що вона могла мені дати.

— Мир вам, сину мій. Що ви хотіли? — священик повернувся до мене.

У руці він тримав стільниковий телефон, і я зрозумів, що розмова зі мною розпочалася лише тепер.

Мобілки тоді ще були розкішшю, їх були одиниці — у мене, наприклад, не було. Хоч Спонсор міг би подарувати — але ж кому дзвонити?

— Льош, це я, Костя. Впізнаєш?

— Костя? Нечай! Неч! — так давно-давно ніхто не кликав мене, «Неч» — забуте шкільне прізвисько.

Льошка був дуже радий, питав, як справи, і, не стримуючись, обіймав і плескав мене по спині, прямісінько під маленьким сонцем із псевдосвічок… Я сказав, що все добре, і тоді він спитав, чи справді я прийшов сповідатись, і я зізнався, що так, маю гріх. Мій гріх, хотів додати я, полягає в тому, що я торгував тим, чим торгувати не можна. І ще я хотів поради — чи можна цього позбутися, того, чим я торгував і чим не повинні торгувати люди… Та Льоша вже говорив про своє життя, говорив зі мною так, ніби я і не відвернувся від нього у п’ятому класі, і так, ніби у нього був тепер дефіцит у такому спілкуванні.

Льоша оповідав, як відучився в семінарії, що у нього чудова дружина і двоє діточок, і недавно дали оцю парафію, добру парафію, прихожан багато і хороші люди, кожен, звичайно, зі своїми тарганами, але хороші, віруючі, і дружина, можливо, знову вагітна, і треба більшу квартиру, та це не так скоро… Він говорив багато, а я — відверто кажучи — думав про своє.