Синдром листопаду, або Homo Compatiens
- Автор: Амелина Виктория
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-171-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Краткое содержание книги:
Чоловік на ліжку помирає, накручував я себе. Він, можливо, за життя не зробив нічого хорошого, але якщо я не допоможу, то вже і не зробить.
А якщо допоможу? І чи є закон, за яким можна обирати: кому допомагати, а кому?.. Кому давати другий, третій і сто третій шанси, а з кого досить лише одного, щоб оголосити: ти і є зло, сіра пошесть, звіряча паща.
Ні, закону нема. Є лише я, хворий, і моя високомаржинальна хвороба. Так-так, я вивчив такі розумні слова, розумівся тепер на бізнесі — можливо, занадто багато часу перебував «всередині» усіляких ділків, що так і не встигли отримати справжню бізнес-освіту і жалкували за цим, майже як за втраченим першим коханням і чистою совістю. Майже, бо і без освіти були королями — монархами цього лушпинно-стаканчикового міста-базара. Нічого. Не суди, й не судимий будеш — вмовив я себе, почуваючись майже святим. Ти сірий вовк, але і сірий вовк заслуговує на краплю співчуття.
— Цавет танем, — сказав я йому, чоловікові, що знищив Лізку.
Йшов дощ. Дуже бубонів по підвіконню. І я пропав, провалився у чорну свідомість, як був, без справжнього співчуття.
Порожньо. Дощ.
Ти або біжиш від себе, або приймаєш себе. У цьому, бляха, нічого такого нема.
Порожньо. Дихання. Дощ. Біль у правій руці, там, де грьобана крапельниця. І грьобані думки.
Раю нема, і пекла нема. Не було б кого відправляти до раю. Бо всі засранці.
— Ти шакал!
— Хто це?
— Я Костя! Я друг тої дівчинки, яку ти покалічив! Милої доброї дівчинки, яку ти хотів зґвалтувати, а коли вона запручалася, вилив на неї каструлю окропу на кухні, у дитбудинку…
— А… Он воно що. То я вже в пеклі?
— Ще ні… Покайся, наволоч! Ти хоч згадуєш про неї? Ти бачиш жахіття? Чи мучишся безсонням?
— А ти?
— Що?
— Збав оберти, дружок дівчинки, яку я покалічив. Людям подобається тішити себе думками про те, які вони хороші. От бляха, подумай, всі вдають, що люблять дітей. Ти любиш?
— Я?
— Скільки тобі років?
— Двадцять один.
— Моя мати зробила абортів з десять. Я і з’явився, мабуть, лише тому, що вона так запила, що забула зробити аборт. Але ж річ не лише у таких, як вона. Кожна могла б бути на її місці! Кожна. Заверни на дитячий майданчик — думаєш, що почуєш дитячий сміх? Можливо. Але ще дикі крики мамаш: «Ти що, ідіот?», «Дивись під ноги, придурок!», «Мені потім прати ці штани!».
— Випусти мене.
— Іди, бляха, шо мені. Я дохну.
— Мені тебе шкода.
— Та не треба мене жаліти. У мене всьо було. Всьо, розумієш? Навіть батьком встиг стати. Гарна дівка виросте, але без Вєні вже, без Вєні. Мамашка, мабуть, закине її, нового хахаля знайде на раз. Їй лиш би ноги розсунути, шалаві цій.
— Мені тебе шкода.
— Нікого тобі, бляха, не шкода! — він зробив паузу, наче хотів вдихнути. — Я дізнавався про ту дівчинку. Їй жоден фраєр не допомагає, гниє собі серед інвалідів. А якщо тобі навіть її не шкода, то якого біса ти б мене жалів? Вали звідси.
Я викотився чи то з його свідомості, чи то просто із власного сну. Адже ніколи раніше я не розмовляв із «пацієнтом». Спостерігав, співчував — а може, й не співчував, судив. Але їм трохи кращало, багато хто отримував шанс, значить, я творив добро. Значить чи ні? Що це все в біса тепер може означати взагалі…
Порожньо. Дощ. І зовсім темно.
Я обережно зачинив за собою двері, але вони скрипнули все одно.
А ввечері приїхав Саша, злий. Кричав, що Вєня помер через мене. Мовляв, лікарі давали йому ще місяць, а тепер вони не встигли підробити заповіт, і все коту під хвіст…
— А хто це «ви», хто не встиг?
— Жена его и я…
— А…
— Это от меня ребенок, не от него.
— Ясно.
Я мовчав. Справді, було зовсім не шкода Вєні, зовсім не шкода Сашка, його коханку, його немовля із чужим по-батькові «Веніамінівна» у свідоцтві про народження, і зовсім не шкода себе — без родини, друзів, професії — і здається, без особистості.