Синдром листопаду, або Homo Compatiens
- Автор: Амелина Виктория
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-171-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Краткое содержание книги:
— Льош, а звідки у тебе такий телефон?
— Ну, купив…
— Тобто за це платять? За те, що ти служиш?
— Ну, звичайно. А як священику жити? У мене ж сім’я.
Я не знав відповіді — я навпаки за відповідями прийшов. Виходило, що Льоша теж чимось торгував, чимось таким, чим, за моїми відчуттями, торгувати теж не належало. І я змовчав про свій гріх, вкинув у скриньку невелику пожертву і попросив про дрібничку — молитвослов. Справді, хотів навчитися молитись. Можна, звичайно, знайти у книгарні, але я хотів такий, щоб із церкви.
— Ти ж колись пропонував мене навчити — ще в школі.
— Я б з радістю, Костю. Але церковна крамничка зачинена, ключів у мене немає… В баби Люби ключі.
— А, ну ясно, ну нічого…
— Ти вибач, брате, я щось заморочив тебе, а ти ж не до мене, певно, прийшов, а до Бога. Давай, сину…
Було трохи смішно від того, що він примудрився назвати мене і братом, і сином в одному реченні.
— Та ні, отче Олексію, — жартівливо сказав я. — Сповідатись вже наступного разу прийду.
Він якось згас. Мабуть, і справді вірив у Бога, як тоді, коли, ще маючи у шафі піонерський галстук, наважувався приносити до школи тоненький самопальний молитвослов. Мабуть, боявся, що зрадив щось велике, і я тепер не прийду до Бога. А я теж боявся. Тому і прийшов.
— Та ні, все нормально, Льош. Справді. Я ще зайду. Чим займаюсь? Та нічим поки що. Життя саме винесе.
— На все Воля Божа, — погодився він.
— Я ще зайду, чесно, — сказав я, прощаючись, — до Льоші чи ще до когось над дерев’яною стелею церкви. — От зароблю трохи грошей, приведу до ладу життя і зайду. А може, й раніше — якщо буде тяжко.
Я пообіцяв, але так і не зайшов ніколи — не тому, що Льоша був поганим священиком, навпаки. Просто те, що я побачив того разу, вписалось у те уявлення про світ, яке мені зручно було мати. Кругла церковна люстра з псевдосвічками зрівнялась із сонцем, і чорне небо, маскуючись, втягнуло пазурі. Це ж зручно, коли сонце не сліпить очі — тоді можна будувати своє життя так, як хочеться. І я більше нічого не шукав у храмі, і Льошу ніколи не бачив — він навряд чи змарнував би другий шанс. Здається, він був хорошим священиком.
Розділ 11. Вихід у світ
Венеція давно не приходила по мене. Я мав всередині своє, не таке вже й погане місто. Воно піднімалося з коми, прочищало вулиці, як легені, — кашлем, вдягалося в рекламні щити сумнівного змісту, яскраві і привабливі — цього досить. Я любив рекламу, вивіски і білборди…
Як я жив? Просто! Тік, немовби вода, оминаючи перешкоди, і якщо й змінюючи хоч щось під себе, то дуже повільно, роками підточуючи камені, камені темних, пропахлих сечею тунелів під моїм містом.
Я ніколи не поїду до Венеції наяву — я вже був там. Ні, справді, мені нецікаво.
Ні, я брешу. Раптом я зустріну там його? Незнайомого чоловіка, що брав на себе мій дитячий біль і мою боязку, слизьку, як мокрий кахель у ванній, сутність — це ж моторошно. Співчуваючи, схоплюєш серцевину, якої і сама людина в собі, ймовірно, не тямить. Ви хочете знати, як ваш біль виглядає зсередини?
А побачив би дружину того араба — і впізнав би. Хоча ні, вона ж, мабуть, зістарилася, так що біла сукня уже й не налазить на огрядні стегна; і карнавал у Венеції здається безглуздим збіговиськом сумних клоунів, і син нарешті вирвав руку і втік — остаточно, назавжди, як всі сини.
Я не відчував чийого-небудь співчуття, а сам цікавився чужими проблемами, як усі, із допитливості чи злорадства. Втім, радше допитливості. Досвід перебування у чужій шкурі злорадству все ж заважає. Як камінець у туфлях: сидиш собі і не пам’ятаєш про нього, а спробуєш бігти… — е ні. Тільки досвід ніяк не витрусиш, не позбудешся — вони вже під шкірою, ці камінці. Тому і ходимо з віком обережно, мов з палицями.
Навчившись співчувати, пробачаєш майже усе. Вже знаєш: кожен, хто видається розумнішим, успішнішим чи — а чому б ні — щасливим, зсередини виглядає так само, як ти. І б’ється, як рибина — просто об інше скло, в іншому місці-акваріумі або — на іншому поверсі соціальної піраміди. Але точно так само. Та я не цікавився більше. Ні, мені вистачає, завжди вистачало, власних проблем.