Синдром листопаду, або Homo Compatiens
- Автор: Амелина Виктория
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-171-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Краткое содержание книги:
Хоча один друг у мене на фірмі все-таки з’явився, щоправда, цей друг не лише не палив, а й узагалі вдавав із себе милу та беззахисну істоту.
…Влаштувалася до нас в агенцію мила дівчинка, тиха така, непримітна — навіть не знаю, як потрапила до нас на роботу — може, просто була талановита? Дизайнер. Вірменка із дивним ім’ям Агуніка і довгим чорним волоссям, аж до кругленької… ну, одне слово, досить довгим.
Агуніка завжди мені усміхалася. Хоча потім я помітив: вона із тих, хто усміхається всім, незалежно від статі і виразу обличчя у відповідь, — усміхається і все, ніби їй самій це потрібно. Та чомусь я повірив, що мені вона усміхається якось по-особливому: бачимо одне одного, і перемикачі «свій-чужий» миттєво спрацьовують, встановлюються у потрібне положення. Свій! Зовсім свій, до інтимності.
Секс у мене був, м’яко кажучи, нерегулярний і… не завжди безкоштовний. Інших шансів на пристойне статеве життя на горизонті ніби і не маячило, тож я вже малював нас разом у своїй уяві: я і Агуніка, маленька й ладна, з чорною копною волосся і приємним, ледь помітним акцентом. Але не встиг домалювати, як у Агуніки трапився день народження, хеппібьорздей, як казали у колективі. Я, зі всіма своїми сподіваннями, прибув до кафешки і… все могло б скластися. Та на тому дні народження мене зустріла Алла (саме так, не я зустрів Аллу, а вона мене). Ага, та сама Алла, про одруження з якою я майже забув вам сказати… Ну що ж, тепер знаєте.
Романтичної історії не було. Алла розуміла, чого хочу я. Я розумів, що вона розуміє. Ні, на дні народження вірменської дизайнерки нічого не сталося, але вже з першого побачення ми поїхали до мене на квартиру. Я саме закінчив ремонт у бабусиній сталінці недалеко від центру — це, думаю, і зіграло вирішальну роль. Алка знала, що робить, я був не проти, і за місяць ми вже жили разом.
Якщо не перейматися тими випадками, коли Алла вмикала бензопилу «Дружба» — чи її пилка, на відміну від відомого радянського приладу, мала б гордо називатися «Кохання»… Хоча яке, до біса, кохання? Просто двоє невдах за тридцять вирішили разом задовольняти деякі потреби і вгамувати ще сонну і тому слабку депресію через кризу середнього віку! Так от, якщо не перейматись випадками, коли Алла вмикала бензопилу, то я міг вважати себе щасливим. Тим паче, Алла підпилювала мене акуратно, по-жіночому мудро. Та й бажання у неї були цілком прийнятні, без розмаху аж до Владичиці Морської. Алла хотіла краще одягатись, точніше одягатись у кращих магазинах. Хотіла поїхати відпочивати закордон — всі давно їздили, а я щось причепився до Криму і ніяк не віз її в омріяний Єгипет. Та це ж такі дрібниці…
— Добре, Алло. Поїдемо колись обов’язково, — казав я, як і всі, не відаючи, де на календарі це аморфне «колись».
Та я не переймався — нічим, і з того самого дня, як викинув дурниці із голови (майже) і ставився до своїх видінь так, як і належить, — мовби до нічних жахіть про чужу смерть, неприємних, та й не смертельних. Пив заспокійливе або вмикав телевізор.
Але чи то був за мною старий боржок перед незнайомим арабом, чи то просто забагато випив… Алка теж випила, а тепер роздяглась так швидко — гарна, пружна, не замала й не завелика, така, як треба, жінка, — стрибнула під теплу ковдру, вимкнула світильник на тумбочці… А я сидів і дивився в темряву, і здається, хтось із темряви поглянув на мене.
— Ти ж не спиш ще? — запитав я. — Поговори зі мною.
Я нутром відчував, що не можна мені зараз самому. Та Алла мовчала. Можливо, справді заснула одразу. Можливо, на щось образилась — вона ж не скаже, просто лишить самого і себе теж лишить саму і думатиме, як самотньо бути моєю дружиною, дружиною черствого чоловіка, якому іноді сняться жахіття. Алла лишила мене, а тиша пригорнула — як кішка пригортає кошеня.
Аллах не чує мене. Не чує. Ніхто не чує мене.
Пил здіймався стовпом, і я, кістлявий хлопець, та мій маленький кістлявий возик, навантажений фруктами, рухались у хмарі того пилу. Соковиті фрукти тьмяніли, припорошені. Я кашляв. (Чого знов забув пов’язку на обличчя?)
— Салям, Наіме!
— Салям, Мухаммеде! Як твоя мати і брати?
— Добре, — я знов закашлявся, — дякувати Аллаху! І сестри теж…