Синдром листопаду, або Homo Compatiens
- Автор: Амелина Виктория
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-171-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Краткое содержание книги:
Хтось кричав.
— Та як ти смієш! — жінка-поліцейський наступала, тепер уже її напарник тримався у тіні.
— Чого ви причепились до нього? — раптом вигукнула Лазіза.
Хтось плакав і тряс мене, Костю, за плече.
— Замовкни, жебрачко!
— Вона не жебрачка!
— Значить, буде, бо ми і її торгівлю можемо прикрити. Ану показуй дозволи, дівко!
Я не міг мовчати:
— Я поскаржуся на вас. Я до президента дійду!
— До президента? — жінка сміялась із мене, і це було так принизливо, як тільки, здається, може бути.
Довкола уже зібралися люди.
— Люди, та скажіть же щось на його захист! Хіба можна так? — переймалася правдолюбна, милосердна до мене Лазіза.
Тоді поліцейський підійшов до неї, нахилився над прилавком, сказав щось із жахливим виразом обличчя — я не розібрав слів.
— Ну годі вже, — озираючись, промовила жінка-нелюд. — Ось квитанція. Мусиш заплатити штраф до п’ятниці, інакше будемо розмовляти у відділку. І торгувати без ліцензії більше не смій!
— Тобто що? І гроші вам заплатити? І не торгувати?
— А ти як думав?
— То що мені — з голоду померти?
Жінка знизала плечима.
— Жити за законом треба. Почав би з ліцензії — не треба було б штраф платити. Ходімо, Аміре.
Вони пішли, а я стояв посеред натовпу, принижений і самотній. Навіть Лазіза не підійшла до мене. І гнів закипав усередині, лютий і гарячий, такий, що навіть сам я боявся б його торкнутись. Я цього так не залишу.
— Костю! — хтось плакав мені в плече, а я не міг зрозуміти хто — Лазіза?
Розплющив очі, побачив руді кучері поверх покривала, білу руку із родимкою на зап’ясті — Алла.
Я все ще хапав ротом повітря, незасмічене піском, і намагався второпати, чому плаче моя дружина.
— Що сталося, кохана? — турботливо сказав я, видивляючись на екрані мобільника, котра година: уже ранок, пора вставати.
— У нас все не так! — і це сказала людина, що виховувала мене уривками з книжок із сімейної психології, де сказано, що не можна узагальнювати свої претензії…
— Що не так?
— Що не так?! Та я плачу цілу ніч! Кричу! Плачу! Трясу тебе! А ти спиш, ще й повторюєш уві сні чуже ім’я!
— Яке?
— А ти не знаєш? Якась Ліза чи Лазіза…
Я зітхнув із полегшенням, адже мою коханку звати, звичайно ж, не Лазізою. Ну, і Ліза тут ні до чого. Все ж ясно: всього лише героїня так званого сну.
— Алл, я все поясню…
— Саме з цієї фрази починаються усі розлучення!
— Алл, пам’ятаєш, я казав, що у дитинстві бачив дивні сни. Пам’ятаєш?
— Так. До чого тут це?
— Я знову бачив такий сон. І там… там була ця Лазіза. Вона взагалі якась арабка, торговка з маленького містечка в Тунісі. Вся в чорному.
— У Тунісі?
— Ну, так, у моєму сні. Це ж не справжній Туніс.
— Вся в чорному? Чому? Хтось помер?
— Ні, ні. Просто так вони одягаються у Тунісі, деякі жінки…
Тут Алка знов розридалася, ненароком зачепив за живе.
— От краще б це був справжній Туніс! Скільки я вже прошу, аби ми хоч кудись поїхали, крім Одеси! Крім цього совдепівського Криму! Скільки?!
— А мені подобається у Криму, і, Алл, ну ми ж відкладаємо на авто… Ну, добре, я подумаю, що можна зробити. Тільки не плач вже.
З того дня, а точніше, з тієї самої ночі молодий араб переслідував мене. Та найгірше було те, що Алла теж не спускала з мене ока. Саме життя загрожувало перетворитися на жахіття — я мріяв, щоб у Мухаммеда Буазізі все скоріше владналося, і про премію, щоб повезти Аллу до Єгипту. Від Тунісу мені вдалося, на щастя, Аллу відмовити. Дивно, вона ж ніби завжди хотіла побачити піраміди, а тепер, аби переконати її не їхати на батьківщину Базбузи, довелося не лише нагадати про цю єгипетську мрію, а й визнати, що видіння про Туніс переслідують мене й далі… І тоді моя жінка геть оскаженіла, вила, як покалічений собака, про тяжку свою долю. Я нічого не казав, бо справді не знав, що сказати — все одно б вона не заспокоїлась. Тож я мовчав, і Алла скаженіла ще більше. У поверненні моєї «хвороби» винуватила Агуніку і книжки, які вона дає мені. Добре, що хоч не здогадувалась: Агуніка «споживає» не лише книжки… Це ж не Ліза.