Синдром листопаду, або Homo Compatiens
- Автор: Амелина Виктория
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-171-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Краткое содержание книги:
До біса Лізу, її, мабуть, ніколи не існувало, як і Венеції! Та раптом Буазізі, борони Боже, який-небудь далекий родич того араба, що показував мені те проклятущо-красиве місто? Тільки не це. Борги ж потрібно повертати. Потрібно ж? Навіть арабам.
Може, я потроху дорослішав, все-таки тридцять три. Син Божий у цьому віці прийняв на себе все. А я лише Мухаммеда Буазізі. Чому його? Яка різниця. Так, я дорослішав.
До біса круте авто — куплю дешевше. Бажання купити майже новеньку іномарку — це наслідки спілкування зі Спонсором. Це треба чавити, разом із малиновим соком зі знакових піджаків. Краще повезти дружину в Єгипет, побачити світ — це буде новий етап. Етап… Байдуже, що в тому Єгипті вже були усі знайомі, а піраміди я пам’ятаю добре ще зі шкільного підручника і, якщо чесно, мені світ і так добре видно — краще б не дивився.
Та я здався, придбав путівку на січень. Відсвяткуємо новий дві тисячі одинадцятий рік, мине зимовий український рамадан, і махнемо тоді до Червоного моря… Ну добре, на цей час просто були дешеві квитки.
…Коли містечко серед пустелі знову прийшло до мене, я навіть спершу подумав, що це Єгипет, типові, цілком нормальні сни утомленого працею мозку офісного працівника — мрії про відпустку. Але молодий тунісець, той самий, переконав мене, що я не у мріях — я у Сіді-Бузиді, чорт його забирай, я і є той самий тунісець.
— Мир тобі, і милість Всевишнього, і Його благословення!
— Салям, Лазізо!
— Ти сплатив штраф, Мухаммеде? — Лазіза дивилась серйозно.
Серйозні, аж до жалю, очі — єдине зі свого тіла, що вона лишала відкритим, якщо не брати до уваги хутких пальчиків, що так уміло і плетуть прості кошики, і тчуть туніські килими.
— Кепкуєш із мене? — чомусь запитав я, хоч бачив, що їй анітрохи не весело. — Який штраф? Ледве кінці з кінцями… Якби це була держава, а не приватне підприємство Зін-аль-Абідіна[2], то це мені мали б допомагати грошима!
— Так, Мухаммеде, так, але… п’ятниця. Вони ж казали, що прийдуть.
— То я скажу їм! Це що, уперше? Я не боюся. Я покажу, хто на цій землі хазяїн!
Лазіза кивнула, поправила напівзаборонений владою нікаб.
А мені насправді було страшно. Що робитиму? Так, я скажу, що думаю. Так, правда на моєму боці. Але… чи сила за правдою?
Торгівля не йшла. Мої фрукти лежали переді мною, такі соковиті і гарні, та ніхто сьогодні не хотів купувати. Ніби відчуваючи навислу наді мною біду, йшли мимо, чоловіки і жінки, з дітьми і з повними кошиками…
Лазіза плела такі ж кошики, сидячи за батьковим прилавком; батько саме десь відійшов — глянула на мене і одразу ж відвела очі. Мабуть, я їй подобаюсь, але чи подобається її батькові моя бідність?
Піднявся вітер і поніс пилюку над вулицею.
Я сів, згорнувся, мов дитя в утробі матері, — обхопив голову руками і заплющив очі.
— Агов, хлопче! — я скочив, я вирішив, що це поліція, — Ас-саля́му ‘алейкум! Що хочеш за апельсини?
— Уа-алейкум ас-саля́м! Півтора динара, пане! — ну, нарешті покупець.
— А, — махнув сивий чоловік. — За такі гроші я б сам вирощував апельсини! За рогом он дешевші.
— Може, й беріть за рогом, пане. Я закуповував їх по динару двісті мілімамів за кілограм. Мені потрібно годувати родину…
Сивий чоловік хитає головою, йде геть… Таке дивне відчуття самоти і німоти, наче ніхто поруч не чує тебе. Але хтось же мусить чути. Чути, розуміти, бачити так, як бачиш ти сам. Лазізо, мила Лазізо, чому ж ти не поглянеш на мене? Не усміхнешся? Я б, може, теж тобі усміхнувся, і люди б прийшли за апельсинами до такого веселого торговця, байдуже, що за рогом трохи дешевше.
2
Зін аль-Абідін бен Алі — президент Тунісу (1987–2011). Після запеклих протестів, у січні 2011 року, покинув країну та втік до Саудівської Аравії. У червні 2012 року заочно засуджений Військовим Трибуналом Тунісу до довічного ув’язнення.