Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
На той час Галичина, Закарпаття та Буковина здавна входили до складу імперії, а як були тихою та мальовничою її частиною, то по них розкидано було чимало замків, про яких люди й досі знають, що то були замки Габсбурґів. А довгий титул імператорів Австро–Угорщини не забував і про те, що вони були іще й королями Буковини, Галіції та Лодомерії (Володимирщини). По тих замках мали звичай відпочивати люди з імператорської родини. Адмірал із родиною часто відпочивав близ містечка Живець, у західній, гуцульській частині Галичини, яку Вільгельм пізнав іще хлопцем.
Ерцгерцогові складали візити місцеві можні, навколишні польські пани, а він їх охоче у себе приймав. Українців вони називали «русинами» та незмінно честили як бешкетників і дикунів; одне слово – бандитів.
Ці розмови зацікавили хлопця з двох причин: українці, яких він бачив здаля – ні чим не нагадували дикунів; як не нагадувала їх двірська обслуга з місцевих людей. До того, в цьому віці хлопці багато читали про американських індіанців, романтичних дикунів, та… Підговоривши когось із місцевих слуг, він інкоґніто виправляється з ним до ближчого українського села. У пошуках романтичних, а може й небезпечних пригод. Але там, роблячи вигляд, що вони не знають – хто він є, хлопця приймають чисті, чесні люди, гостять та співають йому пісні своєю чудовою мовою. То був повний переворот у його уявленнях. Він, що вже володіє кількома європейськими мовами, починає цікавитись новою для нього – українською.
Цей інтерес став у нагоді, виправдав себе, коли почалася 1914 Перша Світова війна і йому, молодому офіцерові, доручається командувати сотнею саме українських вояків, з якими він і починає не так довгий, як небезпечний військовий шлях. Вони полюбляють свого командира та з ними він хутко доопановує мову так, що в кінці його не відрізнити від них.
В ці неспокійні роки війни він читає лише уривками. Прочитує першою малу «Історію України» М. Грушевського, отой, чималий том у м’якій жовтій обкладинці, з численними та досить добрими малюнками. Захоплюється Василем Стефаником та Іваном Франком, який підкріплює його республіканські погляди. Починає й сам писати вірші українською мовою. Згодом, уже в республіканському Відні – 1921, вийде його перша і на жаль – єдина збірка віршів – «Минають дні…». Поети–фахівці, можливо, щось там і закинуть йому, щодо поетичної техніки, але ніхто й не заперечить, принаймні, що їх складено доброю українською мовою, та вони переповнені чистими почуттями, які легко та безпосередньо сприймає читач.
Вся ця еволюція не уходить уваги його австрійських колег, які щиро цьому дивуються; та – не тільки. Хто вважає це нешкідливим дивацтвом, а хто й щиро доносить у Відень. Хоч там – віддамо належне: може дещо й дивуються, але не надто цим переймаються.
Настав рік 1918 – останній рік імперії, яка геть уся буде розкраяна Версалем. Він у ранзі полковника командує армійською групою, яка включає до себе й корпус Українських Січових Стрільців. З ними він, бере участь у становленні Захiдно–Української Народної Республiки (ЗУНР) та до кінця Визвольних Змагань служить Україні. Віднині зникає ерцгерцог Вільгельм фон Габсбурґ, член імператорської родини не існуючої більше імперії; натомість з’являється полковник УСС Василь Вишиваний, борець за волю українського народу.
Заслуговує бути особливо підкресленим те, як уперто чіплялася по війні окупантська більшовичня за Австрію, частину якої вона окупувала ще на початку 1945, вимушено поділивши з американцями, що й визначило все подальше. Якби не це – безумовно, Австрія розділила би долю Чехо–Словаччини та Угорщини, як не гірше. Привести там до влади комуністів – не вдалося: не було там, не було й із собою. Ото пожалкували, мабуть, за тими австрійськими комуністами, що їх так легкодухо і необачно подарували 1940 Гітлерові… Все пішло шляхом компромісів. Президентом (1945–1950) став перестарілий Карл Реннер (1870–1950) марксист, що влаштувало червоних, хоч і той, від О. Бауера та Р. Гільфердінґа, що влаштовувало американців. Москва не зуміла відвернути приєднання Австрії 1948 до плану Маршалла, але відверто не бажала виводити окупаційні війська з Австрії, все тягнучи, тягнучи… Досить того, що остаточно було покінчено із станом війни лише 1955 (!), по смерті Сталіна, шляхом прямих совєцько–австрійських переговорів та заключення остаточної угоди.
Дещо в такому черговому чіплянні за чуже, може нам прояснити історія. Звернімося до історії іншого питання – «Константінополя», який припинив свого існування ще 1453, задовго перед тим, як стало відоме слово «Росія». Але, подивіться які претензії (та – не першу сотню років) – «Константінополь должєн прінадлєжать Росіі!» «Должєн» – і все. Цю точку зору шалено відстоював, всіляко «арґументуючи», шахрай від історії Н. Данілєвскій, автор «России и Европы»; тiєї самої, яку навіть патріот В. Соловйов охрестив «кораном всех глупцов и мерзавцев».