Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Однак, найчудовіші наслідки наступили потім, 1943 – 1944, після «освобождєнія», тобто по Третій російській окупації України. Бо тепер кожний «освобождєнний» був потенціальним злочинцем – «бил в оккупаціі» (а, як же власне, міг не бути?); та не тільки. Адже міг іще «работать прі нємцах» (а, що ж іще? – жебрачити?), «работать на нємцєв», або (злочин зі злочинів) «сотруднічать с нємцамі». А за останнє депортувалися цілі народи – справжній розгул терору та ґеноциду. Хотіла була ота «свята трійця» – троє катів – Сталін, Жуков і Берія, вивезти й усіх українців до останнього, та сил не вистачило – надто вже далася взнаки, мабуть, ота їх піррова «побєда». Але – підемо далі.
1947 – спроба Москви створити новий масштабний голодомор в Україні. Попри десь 1,5 млн. жертв, можна вважати, що справа зірвалася – не були ще «звільнителі» повними хазяями в Україні.
1958 – постанова про те, що рідна мова в школі необов’язкова, вивчається за бажанням. А, за умов повної русифікації вищої школи – ви розумієте…
Хоч усе це ще буде описане в подробицях у ч. III – не оминемо тут і використання Москвою атомового ґеноциду проти українського народу, як з боку атома війського, так і «мірного». Воно починається в роки «холодної війни», яку вони хутко надумали перетворити при нагоді на гарячу, та ще й обов’язково – атомову. На віртуальний атомовий ґеноцид працювало, як перенесення в Україну серійного виробництва балістичних ракет (Дніпропетровськ), так і установка в найбільш заселеній частині України майже двох сотен (!) важких балістичних ракет, націлених на Захід. А це ґарантувало те, що в разі війни Україна у перші ж дні перетвориться на радіоактивну пустелю.
Підкреслимо, що ніде у світі подібні ракети не ставлять у заселених місцевостях. Уже це було ворожим актом щодо населення України. Бо, нагадаємо, там густість населення становила десь 100 людей на км. кв.
Але, завдяки холодній крові американських президентів (особливо, республіканця Рональда Рейґана) справа з війною якось гальмувалася. А тому потрібно було не забувати й про «мірний атом», теж далеко не такий безпечний, як це розписують. На часи катастрофи в Чорнобилі (1986), в західній же, правобережній половині України, на десь 1,4 % площі СССР – було скупчено 40 % його атомових потужностей. Стільки енергії тут нікому не було потрібно, та її експортували на захід, за кордон. Грошики осідали у Москві, а радіоактивні криптон, ксенон, йод та цезій із труб АЕС осідали в Україні; кожному своє, так би мовити.
Так і сталося, що після цього Чорнобильської катастрофи просто не могло не бути. Але й її влада в Москві використала найповніше, як тільки змогла. Пропустивши через опромінювання руїн четвертого блока ЧАЕС – якомога більше ліквідаторів з України. Трапилося все це ще в роки СССР, а він має юридичного наступника, який ніби прийняв на себе його зобов’язання. А як так, то й мав виплачувати цим людям пенсії аж по кінець життя.
А загалом, от що воно значить «бить вмєстє» (або – «нас сблізіла совмєсгная історія», принаймні, для одних).
Отже, навіть із гранично коротких попередніх переглядів, одного й другого, ми могли наочно переконатись у катастрофічних наслідках першої втрати незалежності – 1709, як і ще згубніших другої, 1919. А тому й не дивуватись тому, що наприкінці ХХст. нас в Україні було ніяк не більше, ніж на його початку, бо саме так вона нас «сблізіла», ота їх «совмєстная історія». Такі порівняння, (хоч і дещо в совєцькому дусі «прєждє і тєпєрь») є неймовірно конструктивні, повинні бути неодмінною частиною будь–якої наукової історії. Бо, ще далеко не фахівець – ісландець Гальдор Кіліан Лакснесс помітив, що історія так, часом повторюється, але з кожним разом це обходиться все дорожче. А Historia vitaе magistra – історія є вчителька життя; це розуміли ще оті перші римляни. На відміну від сучасників, які часом не пам’ятають того, що було вчора.
Втім, про все це ще будемо дискутувати, а поки зауважимо, що за таких темпів прогресу досить нам забути про оте «Геть від Москви!» та провести «вмєстє» ще бодай десяток років – і українців можна буде відшукати хіба, що десь у західній діаспорі. Бо в наш час історичні помилки оплачуються життям (часом і цілих народів).
VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ