Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
До політичної боротьби занурюється з головою й студент–правник Євген Коновалець. Він, з 1913 стає членом головної управи Українського Самостійного Союзу, від Української національно–демократичної партії. Там він близько співпрацює з Андрієм Мельником, Андрієм Бандерою та іншими, займається журналістикою (журн. «Молода
Україна»).
Переломним взагалі, здається, був для Є. Коновальця рік 1913. Йому виповнюється 22 роки, коли він перебуває на Всеукраїнському студентському з’їзді. Там він уперше зустрічається з молодими політичними еміґрантами зі сходу України, серед яких був і Дмитро Донцов. Аби оцінити, чим стала для Є. Коновальця ця зустріч – потрібно дещо пригадати атмосферу тих років у Галичині. І, чим стала для неї поява такої особистості, як Дмитро Донцов, що надав бездоганного теоретичного обґрунтування незалежницьким ідеям М. Міхновського.
Потрібно розуміти, наскільки популярними були на той час жебрацькі ідеї культурної автономії ще з часів М. Драгоманова, наскільки потужно звучали тоді (на царські гроші, ясна річ) голоси місцевих москвофілів. Спротивився послідовно всьому цьому, хіба, уже хворий на той час Іван Франко.
І от, приходить молода людина, яка арґументовано (не до заперечень!) роз’яснює всім, що українська нація є поділеною поміж двома імперіями, хоча за всіма законами, людськими як Божими, повинна мати свою власну, нікому не підлеглу державність.
Передчуття наступної великої війни носилося тоді у повітрі, і було ясно, що поділені між двома потугами українці, – мають опинитися по різні боки фронту. Не відомо, чи дискутувалося щось подібне на схід від Збручу, але на заході відразу вирішили альтернативу: з ким бути українцям у наступній війні, – з Австрією чи Росією?
Альтернативи, власне, не було, бо більша частина українців гнітилася хамським свавіллям східної, Російської імперії. В той час,
як західна меншість – гнітилася суворими законами західної, європейської Австро–Угорської імперії; законами, які в принципі можна леґітимно змінювати. Отже, для окремої людини, наділеної розумом – альтернативи й бути не могло; ясна річ, тільки з європейцями і проти дикунів, але… Група людей, поготів – цілий нарід, то дещо інша справа.
На щастя, вибір був зроблений абсолютно правильний, навіть попри оту, ще не спростовану тоді панслов’янську брехню: наскільки тодішні люди були розумніші від сьогоднішніх! – та й почалася ота підготовка національно свідомих Українських Січових Стрільців, про яку ми вже писали раніше.
Все робилося правильно і розумно, – саме так, разом із Європою та проти московських аґресорів.
Якомога обнадіювала українців щодо цього і Австро–Угорщина. Вже десь з початком війни відбулася таємна нарада, кажуть – на Святоюрській горі, яку проводив митрополит Андрій Шептицький, разом із кількома високими урядовцями Австро–Угорщини. Там було декларовано, що в разі перемоги центральних потуг, від Сяну до Дону підніметься Українська держава під владою гетьмана, дружня до Австро–Угорщини. То були – зрозуміло, поки чисті утопії, але самий факт подібного засідання є досить красномовний. На ньому був присутній і Євген Коновалець, з початку війни – хорунжий австро–угорської армії.
Фактично, це був той самий вибір, про який доповідав Д. Донцов іще на Всеукраїнському студентському з’їзді 1913, у рефераті під назвою – «Сучасне положення нації і наше завдання». Він слушно писав, що:
Росія взагалі не лишила нам свободи вибору. Вона поставила перед нами дилему: або цілковита національна смерть, або безпощадна боротьба.
Та приходить до закономірного висновку, що:
Чинний уділ в австро–російському конфлікті на стороні Австрії в цілях реалізації проґрами сепаратизму – ось має бути гасло нинішнього дня.
Зробимо деякі необхідні зауваження, щодо цього. Для дещо занепалого сьогоднішнього рівня українського націоналізму – є характерним і стале протиставлення. Воно є так само типове, як небажання дійти згоди, бодай у чомусь. Досі живе протиставлення – мельниківці – бандерівці, – а, навіщо, власне? Бо, це протистояння вже колись відбулося, відіграло свою роль, відійшло у минуле. А роздувати його сьогодні можуть лише люди, які тягнуть із цього свої особисті користі. Тобто ті, що до українського націоналізму не мають прямого відношення.
Так само й тут, – кажуть, от Д. Донцов мав політичну орієнтацію: покладався на Австрію. А от Степан Бандера закликав покладатися на власні сили; виходить – Донцов помилявся.
Заспокойтеся, панове недотепи, – ніхто не помилявся, обидва були абсолютно праві.