Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Цікаво й те, що коли 1918 виникла альтернатива – боронити Львів від польської армії, чи Київ від російського нападника, обидва полковники не коливалися; погодились на тому, що: «Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ». За це їм чимало дорікали були місцеві галичанські патріоти.
Повернувшись додому, Андрій Мельник відзначив себе відразу, головним чином у ті критичні часи більшовицької навали на Київ на початку 1918. Задум більшовиків був далеко ідучим: ішли мирні переговори у Бересті (сучасний Брест на Бузi) і захоплення та повалення ЦР незмірно полегшило би їх власну позицію. Україна, як повноправний суб’єкт переговорів у Бересті припиняє своє існування, а вони тепер, – одні представляють інтереси всієї імперії. З цим було пов’язане більшовицьке повстання, з цим пов’язане й зайнятя Києва.
В розпорядженні УНР на той час, завдяки зусиллям пана В. Винниченка, – було обмаль військових сил, але… Але, це були люди iз Січових Стрільців (CC), та кожен був вартий десятка більшовицьких «ґєроєв». Перелік цих сил – не викликає ентузіазму. На 29 січня 1918 в Києві на боці України були: кілька сотен СС, під полковником А. Мельником, рештки Богданівського полку, який воював за Арсенал, та полк ім. Костя Гордієнка, який щойно прибув з фронту.
Проти були російські технарі, інженерно–військові частини, разом із авіацією, полк «Гєорґієвскіх кавалєров» (!) та інші частини. Визначна роль відводилася озброєним зграям київських інтер–люмпенів, п’ятій колоні Росії. Усіх разом було в кілька разів більше, ніж захисників ЦР.
Стратеґічна задача полягала на тому, аби не дати з’єднатися більшовикам із Подолу – з більшовиками на Печерську. Це нелегке завдання було виконане у трьохдобових запеклих боях, на 31 січня 1918. Вночі з 1 на 2 лютого більшовики були вибиті й із Подолу, та збігли на Щековицю. Так були зірвані всі їх підступні плани щодо ЦР. Втрати СС були досить великі, до половини особового складу; але – вони вистояли. Бо, не забудемо – їх було у кілька разів менше.
Часи Директорії 1918, коли А. Мельник і Є. Коновалець були вже Отаманами війська УНР, пов’яжуть їх обох на все життя з Симоном Петлюрою та його державницькими ідеями. Мабуть саме тому, коли тоді ж виник проект триумвірату Коновалець–Мельник–Петлюра, вони обидва відмовились, довіривши повністю політичне керівництво республікою С. Петлюрі.
Остаточну поразку Других Визвольних Змагань полковник А. Мельник зустрічає начальником штабу армії УНР, але – обставини змінюються, С. Петлюра присвячує себе політично–дипломатичній діяльності, а А. Мельника і Є. Коновальця спрямовує на орґанізацію збройного підпілля. Так виникає УВО (Українська Військова Орґанізація), яку очолює Євген Коновалець. Після виїзду Є. Коновальця за кордон 1922, головою Крайового Проводу полишається полковник А. Мельник. Але, 1924 його арештовують та він вимушений провести 5 років терміну в польських тюрмах. Це тяжко для невиліковно хворої людини, але польська поліція переконується – полковника А. Мельника – не зламати.
З убивством полковника Є. Коновальця найманим кіллером Москви, полковник Андрій Мельник залишається найбільш авторитетною фігурою в українському визвольному русі, але…
Тут ми підходимо до надмір делікатного історичного питання чималої ваги – розколу єдиної ОУН на так званих мельниківців (Провiд українських нацiоналістiв (ПУН) або ОУН–м та бандерівців (ОУН–б або ОУН–р – революційна). Наскільки можна судити, ОУН–м віддзеркалювала, якоюсь мірою, ґерманофільські погляди самого Андрія Мельника, який не втрачав надії схилити Німеччину на бік української незалежності. В той час, як ОУН–р трималася останнього заповіту Є. Коновальця та Д. Донцова: спиратись на власні сили.
Надамо тут слова більш–менш об’єктивному авторові, який коротко та (схоже) безпристрасно формулює сутність розбіжностей, які призвели до розколу, орґанізаційно оформленому вже по смерті полковника Є. Коновальця, творця ОУН, 1929:
Захисники і прихильники першої концепції створили в лютому 1940 р. Революційний Провід ОУН, ініціювали створення в 1941 р. Українського Національного Комітету, проголосили 30 червня 1941 р. Акт відновлення Української Державності. Прихильники другої концепції робили безпосередні заходи, щоб переконати провідні кола німецьких нацистів у доцільності визнання Німеччиною самостійної України.