Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Територія, яку формально контролювала Директорія, станом на 1 травня обмежувалася лінією Дністра на півдні, лінією Львів—Сокаль—Луцьк—Сарни на заході та лінією Сарни—Здолбунів—Збараж—Теребовля на півночі та сході. На решті території сучасної України господарювали білі, червоні та зелені армії та загони, а також румунські та польські збройні сили[656].
Отже, вже в середині травня 1919 р., тобто за п’ять місяців після початку антигетьманської авантюри, перед республіканським керівництвом на повний зріст постало питання життя і смерті: як урятувати бодай привід держави, рештки збройних сил. Діяли українці як завжди: кожний сам по собі, уникаючи будь-якої координації планів та дій між собою.
Так, Петрушевич та військове керівництво ЗУНР стояли перед вибором: або відійти за Збруч на терени «Великої України», або продовжувати боротьбу проти поляків на території Галичини. Очевидно, що в умовах неприхильного ставлення з боку Антанти, відверто ворожого ставлення Румунії та війни з Польщею єдиним рішенням міг бути перехід Збруча та об’єднання з Дієвою армією.
У її лавах на той момент налічувалося близько 25 тис. вояків, які щойно під тиском більшовиків відступили на лінію Луцьк—Сарни—Рівне—Крем’янець. Після цього об’єднані українські армії могли завдати удару по більшовицьких військах, стратегічне становище яких у той час надзвичайно ускладнили активні операції Денікіна.
Галичани зупинилися на першому варіанті. УГА, чисельність якої сягала 30 тис., почала стягуватися в трикутник між Серетом, Збручем і Дністром на лінію Гусятин—Чортків—Бучач—Нижнів[657].
24 травня румуни виставили ультиматум про евакуацію району Снятин—Коломия—Хриплин—Делятин. «Не маючи сил встрявати у війну ще з Румунією, Галицький Уряд мусив згодитися на ультиматум румун», — підсумував генерал Удовиченко.
6 червня УГА почала наступ в напрямку Чорткова, але поляки відкинули галичан на початкові позиції. Натомість делегація УНР на чолі з генералом Сергієм Дельвігом без погодження з Петрушевичем уклала перемир’я з поляками, яким демаркаційну лінію між УГА і польськими військами було встановлено по лінії Залізці—р. Серет—Тернопіль—Острів—р. Золота Липа—Дністер—Незвиська (так звана «лінія Дельвіга»).
Петрушевич визнати цю угоду відмовився, безперспективні для УГА бої тривали й надалі, аж поки вона не «вичерпала всі матеріальні й політичні ресурси»[658]. 16 липня УГА почала евакуацію на східний берег Збруча, Петрушевич та командування армії перебралися до Кам’янця-Подільського.
Рештки Дієвої армії УНР чисельністю до 14—15 тис. багнетів, 350—380 кулеметів, до 120 гармат, за майже повної відсутності кавалерії, технічних частин, авіації, бронепотягів тощо наприкінці травня утримували територію між Дубном і Бродами[659].
Їм протистояли: 12-та червона армія, яка окупувала Київську, Волинську та Подільську губернії, та 14-та, яка займала відповідно Херсонську та Катеринославську губернії. Їхня загальна чисельність сягала 70 тис. вояків. На протилежному, західному фронті проти військ УНР стояла польська армія. На деяких ділянках фронту їх та українців розділяла вузька смуга завширшки 10 км.
У цій ситуації політичне та військове керівництво «об’єднаної» УНР остаточно розкололося: штаб УГА «відмовився коритися розпорядженням Наказного отамана Осецького та Отамана Петлюри і видав наказ своїй армії скупчуватись в кут між рр. Дністром і Збручем», маючи на меті «в крайньому випадкові» укласти мир з більшовиками.
Командування Дієвої армії, зі свого боку, вирішило прориватися на територію України. Це, в свою чергу, було неможливо без перемир’я з поляками. Наступ Дієвої армії в напрямку Старокостянтинів—Проскурів—Кам’янець, який мав на меті створити умови для об’єднання з УГА, розпочався 1 червня. Упродовж 30-денних безупинних боїв республіканським військам удалося навіть зайняти Проскурів, але в ніч проти 6 липня червоні відбили місто, поставивши Дієву армію на межу катастрофи[660].
«З відступом Української Наддніпрянської армії на південь від залізниці Волочиськ—Проскурів, — писав Удовиченко, — становище її стало катастрофічним. Фізичні її можливості дійшли до краю. Крім того, повний брак набоїв і зброї. Україна була в повній ізоляції, і дістати військове знаряддя з-за кордону не було змоги навіть за величезні кошти»[661], — підкреслював воєначальник. Армія була вимушена зосереджуватися між Збручем і Дністром по лінії Зіньків—Ярмолинці—Городок—Гусятин.