Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Долю Східної Галичини вирішено
25 червня союзники оприлюднили рішення: «З огляду на охорону людей і майна мирного населення Східної Галичини зі сторони більшовицьких банд, Найвища Рада Союзних та Заприязнених Держав рішила уповноважити збройні сили Польської Республіки продовжувати свої операції аж до р. Збруч. Це уповноваження у жодному випадку не може вплинути на пізніше рішення Найвищої Ради в справі політичного стану Галичини»[662].
Ясності в останньому питанні не додала і Паризька мирова конференція. Стаття 93 Версальської угоди, підписаної 28 червня між Німеччиною та Антантою, передбачала лише вироблення додаткової угоди, складовою частиною якої мали стати спеціальні пункти, «необхідні для захисту в Польщі інтересів жителів, які відрізняються від більшості населення за расою, мовою та релігією». Сен-Жерменська угода, укладена 10 вересня того ж року між союзниками та Австрією, санкціонувала приєднання Буковини до Румунії. Водночас Австрія перебирала на себе зобов’язання визнати будь-які постанови держав-переможниць та їхніх союзників щодо територій, які колись належали імперії Габсбургів. Тріанонська мирна угода 4 червня вже 1920 р. між Антантою та Угорщиною містила статтю про передачу Закарпатської України Чехословаччині.
Санкціонувавши окупацію Східної Галичини, союзники разом з тим «цивілізували» своє рішення, зобов’язавши Польщу створити на окупованих територіях цивільну адміністрацію, але тільки «після укладання між союзниками та державами, що з ними об’єдналися», угоди, яка «гарантувала б, наскільки це можливо, автономію даної території, рівно як і політичні, релігійні та особисті свободи населення. Ця угода мала ґрунтуватись на праві вільного волевиявлення, до якого жителі Східної Галичини могли звернутися як до останнього засобу для вирішення питання про свою приналежність до тієї чи іншої держави».
Кінець кінцем такий документ було підготовлено; гарантами стали члени новоутвореної Ліги Націй, але реальні інтереси сторін надалі брали гору над офіційними зобов’язаннями. 28 червня країни Антанти та Польща підписали мирову угоду, яка обіцяла всім мешканцям Польщі «всебічний і повний захист життя та свободи... без різниці походження, національності, мови, раси чи релігії». Документ містив також зобов’язання Варшави гарантувати всім без винятку громадянам свободу совісті, рівність громадянських, політичних та інших прав, у тому числі право вільно користуватися своєю мовою в приватному та публічному житті і в судах, гарантував рівність перед законом усіх національних, релігійних, мовних меншин тощо[663].
У такій ситуації українській стороні залишалося лише звертатися до нових господарів Європи із жалісливими відозвами. 27 числа з Кам’янця-Подільського до голови делегації УНР на Паризькій конференції Сидоренка було надіслано урядову ноту. РНМ зажадала від свого представника «передати пану Президентові Мирової конференції», що УНР веде збройну боротьбу із більшовиками, «представниками великоросійської реакції», Румунією та Польщею. У зв’язку з чим і вимагає від «народів світу» допомогти їй «як морально, так і матеріально», а від країн Антанти — «визнати суверенність українського народу і тим полегшити міжнародні зносини УНР і дати можливість вишукати засоби для дальшої рішучої боротьби з московськими більшовиками». Вимагали і «вплинути» на Румунію та Польщу «в цілях припинення незрозумілої війни і примирення на підставі принципів, проголошених президентом Вільсоном»[664].