Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
9 липня міністри надіслали через старшину Індишевського[675] (!!) листа до міністра в справах Галичини Вітика з вимогою до нього приїхати до Кам’янця. Мета — синхронізувати зовнішньополітичні зусилля, «оскільки досі за кордоном існують представники як Наддніпрянської, так і Наддністрянської України, які одержують директиви кожний од свого уряду»!!
Одночасно панове міністри закликали «на спільну нараду» з питань «закордонних зносин» та «утворення спільного фронту» Петрушевича, якого щойно перед тим «виключили» зі складу Директорії та С. Голубовича. Таке рішення було продиктоване повідомленням міністра закордонних справ Володимира Темницького про дозвіл, наданий полякам Паризькою мировою конференцією, встановити контроль над територією Східної Галичини (до Збруча).
Наведу для прикладу ще декілька яскравих у своїй шизофренічності рішень:
— доручення міністру закордонних справ звернутися «до уряду Галичини з телеграфним проханням надіслати до відома уряду УНР копію ноти галицького уряду до держав світу і з одержанням її спроектувати відповідну ноту до Румунії»,
— міністру преси та інформації — «припинити в пресі систематичні виступи проти галицького уряду» (14—15 липня),
— «в порозумінні з галицьким урядом спроектувати протест проти польського переходу через Збруч на територію Наддніпрянської України» та «підготовати політичну делегацію до Варшави» (17 липня),
Ухвала: «всі справи Галичини у сфері закордонної політики вирішуються центральним правительством в порозумінні з галицьким урядом» (31 липня)[676].
Крах УНР прискорювали катастрофічні поразки на фронтах. 20 червня уряд ухвалив проект листа «від головного командування української армії до польського командування... відносно умов припинення бойових дій на україно-польськім фронті».
Стан збройних сил був настільки катаcтрофічним, що урядові не залишалося нічого іншого, як вислуховувати доповіді Петлюри «про стан фронту та його потреби»; звертатися із «відозвою до армії, в якій висловити подяку за її героїчні послуги і боротьб[у]»; ухвалити закон про мобілізацію до війська «літературних, наукових, артистичних і технічних сил України» (26 червня).
«З огляду на недостачу відповідних технічних і фахових сил в нашій армії» члени кабінету доручили члену Директорії, залізничнику за фахом, Макаренку «взяти на себе догляд за своєчасним постачанням Дієвої армії артилерійськими засобами», «міністрові закордонних справ запросити відповідних інструкцій у чужоземних держав» (7 липня), а міністру внутрішніх справ Мазепі — «взяти на себе організацію інтелігенції м. Проскурова з метою складання з неї, згідно з її заявою, озброєної частини» (8 липня).
Оцінюючи державну вагу останньої ухвали, треба взяти до уваги, що перед Першою світовою в місті проживало близько 35 тис. людей, виходила одна газета польською мовою, було одне реальне училище, телефонна станція мала місткість аж на 40 абонентів, а три маленькі лікарні могли прийняти 46 хворих[677], яких обслуговувала відповідна кількість персоналу. Оце і вся інтелігенція Проскурова!
На цьому тлі інші ухвали в царині військовій — це просто-таки зразок державницького мислення. Це і визнання «необхідним систематичний об’їзд членами правительства армії», скасування посади Наказного отамана, передача командування армією до рук Головного отамана Петлюри, асигнування йому авансу в сумі 100 000 карб. «на непередбачені витрати», 70 млн грн — «на військові потреби Галицької армії» (17 липня), формальне запровадження єдиного командування Української республіканської армії (31 липня).
Ще один головний біль уряду — організований селянський бандитський, погромницький рух. 21 та 22 липня урядовці були змушені «заслухати інформації» члена так званого Всеукрревкому (організованого «незалежною» фракцією УСДРП), оскільки повстанські «загони не виконували наказів політичного і військового керівництва, грабували населення, чинили єврейські погроми». У зв’язку з цим уряд був змушений вдатися до арештів провідників повстання з числа «незалежників» та есерів. Це, в свою чергу, мало наслідком подальше звуження і без того жалюгідної бази його політичної підтримки.
Повний хаос панував і в сфері зовнішньополітичній. Марення керманичів УНР полягали, наприклад, у тому, що вони цілком серйозно «сподівалися на заступництво інтересів України на Паризькій мировій конференції» . В цьому їх на повному серйозі намагався переконати міністр внутрішніх справ (!), звітуючи про зустріч, яка відбулася 10 квітня за участі «членів українського уряду з представниками Америки та Сербії, які перед тим мали поїздку по Україні» (11 квітня).