Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Документ із довгою назвою «Про тимчасові правила щодо засобів боротьби з діяльністю окремих осіб, яка загрожує республіканському ладу, спокою і внутрішньому порядку Української Народної Республіки» дозволяв позасудовий арешт будь-якої особи з подальшим розглядом її «справи» в Особливій нараді, яка мала складатися з міністрів юстиції, військового та внутрішніх справ (!)[672].

Приклади інших урядових «рішень»:

— наказали «всім урядовим особам та військовим без ріжниці рангу, громадянам Наддніпрянської України, що перебувають на території Західної Області УНР, не пізніше 23 квітня ц. р. прибути до своїх посад в місця перебування відповідних установ. Особи, які не виконають цієї постанови, будуть звільнені з посад, вважатимуться дезер­тирами і підлягатимуть відповідальності по законам військового часу <...>» (16 квітня),

— запропонували міністрам «скоротити до мінімуму персональний склад співробітників міністерств»(«залишити при міністрі не більше 2-х урядовців», а також директорів департаментів, не більше 2-х урядовців у кожному департаменті, бухгалтера та «гараж з шоферами») (3 травня, 23 травня),

— призначення комендантом урядового «потяга Ч. 1» якогось п. М. Во­ло­севича, «урядовця міністерства народного господарства» (3 червня; це було єдине питання порядку денного, його вирішували аж 4 міністри за головування прем’єра),

— «тимчасово організували владу на місцях», ухваливши утворити в «зайнятих українським військом» губерніях «колегії» з представників «господарчо-економічних та адміністраційних органів», залишивши в селах та волостях «існуючі зараз органи влади» (10 червня),

— «тимчасово» припинили дію закону від 9 березня «Про хлібну повинність» (4 липня),

— ухвалили «виробити регламент засідання Кабінету і Ради Народних Міністрів» (15 червня),

— увільнили «А. Лихо-Лишенька з посади директора канцелярії міністра земельних справ з 25 травня б. р.» (11 липня),

— вирішили «вияснити сучасний стан Комісій (ТКНУ. — Д. Я.) і їх кворум» (28 липня),

— доручили голові уряду «довести до відома Голови Директорії, що Кабінет визнає безумовно і пильно необхідним, аби прямії права Кабінету й окремих Міністрів, яко вищих органів виконавчої влади, надалі не порушувалися» (4 серпня),

— закрили газету «Нова Україна», яка надрукувала матеріал про конфлікт між Директорією та урядом, і заборонили «надалі допускати в офіційних військових органах критику правительства УНР»,

— ухвалили «видати від імені правительства УНР відозву, в якій ясно зазначити дальніший напрямок політики уряду» (13 серпня)[673].

Ще один видимий симптом відходу у небуття «об’єднаної» та «соборної» Української Народної Республіки — карколомні темпи розлучення двох її частин.

1 липня уряд ухвалив унікальне рішення. Унікальне з точки зору навіть тогочасної національної правничої думки, яка відкинула основні правові норми та правила, як непотріб. Отже, члени РНМ «визнали неможливим дальнійше перебування п. Петрушевича в складі Директорії»[674]. І це при тому, що вся «легітимність» урядів УНР походила від Директорії, яка, формально, санкціонувала створення Ради Міністрів, яка була цій Директорії підзвітна!

4 липня це «рішення» спробували пояснити в «Універсалі до Галицького народу». А заразом обґрунтувати абсолютно нелегітимну та незаконну ухвалу про створення «міністерства в справах Західної області республіки».

Дурість цього заходу полягала, самозрозуміло, в тому, що жоден уряд у жодній країні (єдиний виняток тут — український уряд в Україні) не може змінювати форму державного устрою, в даному випадку самочинно ухвалюючи рішення про перехід від конфедеративної (а «соборна» УНР була саме такою) «держави» до унітарної.