Сага про Форсайтів

Впала роса, і квіти згорнулися; на лузі біля річки паслися корови, намацуючи язиком невидиму траву; і вівці лежали на крейдяних пагорбах непорушно, наче каміння. Фазани на високих деревах у пенгборнських лісах, жайворонки в своїх трав'яних гніздах біля уонедонських кар'єрів, ластівки під дахом у Робін-Гілі й лондонські горобці — всі спали спокійно, без сновидінь, у лагідній тиші. Мейфлайська кобила, яка, певно, ще не призвичаїлася до нового житла, чухалась на своїй соломі; нічні мисливці — кажани, метелики, сови — зрідка шугали в теплу пітьму; але мозок денної природи поринув у спокій ночі, безбарвний і тихий. Лише люди, віддавшись химерам турбот чи кохання, палили в ці самотні години тремтливі вогники своїх мрій і помислів.

Флер, вихилившись із вікна, чула, як годинник у холі приглушено вибив дванадцяту, чула тихий сплеск риби, раптове тремтіння осики від подиху вітру, що повівав із річки, далекий гуркіт нічного поїзда і час від часу чула звуки, які неможливо визначити в темряві,— тихі таємничі прояви незліченних емоцій людини і звіра, пташки й машини або, можливо, покійних Форсайтів, Дарті, Кардіганів, що збираються на нічну прогулянку в світ, який колись був своїм для їхніх душ, поки вони не розлучилися з тілом. Але Флер не прислухалася до цих звуків; її душа, що аж ніяк не поспішала розлучитися з тілом, линула на швидких крилах від залізничного вагона до квітучого живоплоту, прагнула до Джона, гналася за його забороненим образом, за звуком його голосу, який став для неї табу. І вона роздувала ніздрі, намагаючись відтворити з нічних річкових пахощів ту мить, коли Джонова рука прослизнула між цвітом глоду і її щокою. Довго в химерному костюмі сиділа вона на підвіконні, ладна в своїй відвазі обпалити крила на свічці життя; а тим часом метелики, що рвалися до лампи на її туалетному столику, черкалися крильцями об її лице, не знаючи, що в домі Форсайта не буває відкритого полум'я. Та врешті навіть її почало хилити на сон і, забувши про свої дзвіночки, вона хутенько зістрибнула з підвіконня.

Крізь відчинене вікно своєї кімнати, поряд із кімнатою Аннет, Сомс, який теж не спав, почув їхній тихенький дзенькіт,— так могли дзвеніти хіба що зірки чи краплі роси, що спадають із квітки, якби можна було почути такі звуки.

«Примха!— подумав він,— Ні, не певен. В неї непокірлива вдача. Що мені робити? Флер!»

Він довго лежав без сну і думав свою думу.