Сага про Форсайтів

У ньому з наївністю поєднувалася хитрість. Він ні на хвилину не забував, що треба скоротити мандрівку з двох місяців до шести тижнів, і тому він не повинен жодним порухом виказати свого наміру. Як на людину, що залишила, на дорозі таку апетитну кістку, людину, опановану такою настирливою ідеєю, він виявився непоганим супутником: не сперечався, куди й коли їхати, був невибагливий до їжі і віддавав належне країні, такій чужій для більшості мандрівників-англійців. флер вчинила дуже мудро, відмовившись писати йому: Джон приїздив на нове місце без нетерплячки й надії і міг зосередити всю свою увагу на віслюках, церковних дзвонах, на священиках, патіо, жебраках, дітях, горластих півнях, на сомбреро, кактусових живоплотах, старих білих селах серед гір, козах, оливкових гаях, зелених рівнинах, співочих пташках у маленьких клітках, на продавцях води, на заході сонця, динях, мулах, на великих церквах, картинах і на оповитих імлою сіро-брунатних горах.

Вже настала літня спека, і мати з сином тішилися відсутністю своїх співвітчизників. Джон, який, наскільки йому було відомо, не мав у своїх жилах ані краплини неанглійської крові, часто почував себе ніяково у присутності своїх земляків. Йому здавалося, що вони діловиті й розумні, що вони куди практичніші, ніж він. Юнак признався матері, що він, певно, істота зовсім нетовариська — йому кортить утекти від усіх, хто може розмовляти про те, що служить темою звичайних розмов. Айріні відповіла просто:

— Так, Джоне, я тебе розумію.

Самотність дала йому рідкісну нагоду оцінити те, що може зрозуміти не кожен син: всю глибину материнської любові. Усвідомлення того, що він мусить дещо від неї приховувати, зробило його, без сумніву, надміру чутливим; а знайомство з південним народом примусило його ще більше захоплюватися типом її вроди, яку в Англії називали іспанською; але тепер він побачив, що це не так. Врода його матері не була ані англійська, ані французька, ані іспанська, ані італійська — вона своя, особлива! Він оцінив і проникливість своєї матері. Наприклад, він не міг сказати напевно, чи помітила вона його захоплення фрескою Гойї «La vendimia» і чи знала вона, що він крадькома приходив до цієї фрески після сніданку і ще раз наступного ранку, щоб довго постояти перед нею вдруге і втретє. Певно ж, та дівчина була не Флер, але вона була досить схожа на неї, щоб пройняти його серце болем, таким приємним для закоханих, нагадуючи, як Флер стояла біля його ліжка, піднявши над головою руку. Носити в кишені листівку з репродукцією цієї фрески, раз у раз витягати її і милуватися нею стало для Джона однією з тих поганих звичок, які рано чи пізно помічає око спостерігача, загострене любов'ю, страхом або ревнощами. А спостережливість його матері загострювало і те, і друге, і третє. В Гренаді його спіймали на гарячому. Він сидів на осяяній сонцем кам'яній лаві в саду, звідки йому годилося б милуватися краєвидом, що відкривався за зубчастим муром Альгамбри. Він думав, що мати розглядає левкої в горщиках між підстрижених акацій, коли раптом пролунав її голос: