Сага про Форсайтів

— Дрібницями! Але ж становище жахливе, і треба якось цьому зарадити.

— Все це я знаю. Але ти людям не зарадиш, Джоне,— вони безнадійні. Витягнеш їх з однієї ями, вони зразу ж лізуть в іншу. Поглянь, вони все ще гризуться, хитрують, б'ються, хоча й гинуть без ліку. Ідіоти!

— І тобі їх не шкода?

— Шкода? Звичайно, шкода; але я не хочу через них страждати; яка з того користь?

Вони змовкли, схвильовані тим, що побачили в душі одне одного.

— Як на мене, всі люди — тварюки та ідіоти,— вперто повторила Флер.

— А я вважаю, що вони просто нещасні,— сказав Джон.

Вони ніби посварились у цю урочисту й страшну хвилину, коли в останніх просвітах між верб уже чигала на них розлука.

— То йди і допомагай своїм нещасним і не думай про мене.

Джон остовпів. На чолі в нього виступили краплі поту, він затремтів. Флер теж зупинилась і похмуро дивилася на річку.

— Я мушу хоч у щось вірити,— промовив змучено Джон.— Усі ми створені, щоб тішитися життям.

Флер засміялась.

— Так, але ти сам не прогав свого. А втім, ти, певно, гадаєш, що втіха якраз і полягає в тому, щоб мучити себе. Таких немало, що й казати.

Вона зблідла, її очі потемніли, губи потоншали. Чи це Флер дивилася на воду? У Джона з'явилося почуття нереальності, наче перед ним була сцена з роману, де закоханому доводиться вибирати між коханням і обов'язком. Та ось вона озирнулась на нього. Ніщо не могло так сп'янити, як цей швидкий погляд. На Джона він подіяв, наче натягнений ланцюг на собаку,— змусив його кинутися до дівчини, метляючи хвостом і висолопивши язика.

— Годі нам дуріти,— сказала вона,— часу зовсім обмаль. Джоне, звідси видно місце, де я переправлюсь через річку. Он там, за поворотом, біля узлісся.

Джон побачив гребінь даху, кілька димарів, мур, що виднів між деревами,— і в нього стислося серце.

— Я не можу довше затримуватись. Краще не заходити за той живопліт, бо там усе видно. Дійдемо до нього і попрощаємося.

Вони мовчки йшли поряд, рука в руку, до живоплоту, де буйно цвів рожевий і білий глід.

— Мій клуб «Талісман», Стреттон-стріт, Пікаділлі. Листи будуть там у повній безпеці, і я приходжу туди, як правило, раз на тиждень.

Джон кивнув головою. Його обличчя застигло, очі втупилися кудись у простір.

— Сьогодні двадцять третє травня,— промовила Флер.— Дев'ятого липня о третій годині я буду біля «Вакха й Аріадни». Прийдеш?

— Прийду.

— Якщо тобі так само важко, як і мені, то все гаразд. Нехай пройдуть ці люди.

Чоловік і жінка, що гуляли з дітьми, йшли по-святковому повільно.

Останній із них зайшов нарешті у хвіртку.

— Сімейство!— сказала Флер і притулилася до квітучого живоплоту.

Квіти гойднулися над її головою, і рожева китиця торкнулася її щоки. Джон простяг руку і ревниво відхилив її.

— Прощавай, Джоне.

Хвилину вони стояли, стискаючи одне одному руки. Потім їхні уста злилися втретє, а коли роз'єдналися, Флер відсахнулась від нього і зникла за хвірткою. Джон стояв непорушно, притискаючись чолом до тієї рожевої китиці. Пішла! На цілу вічність — на сім тижнів без двох днів! А він втрачає останню нагоду дивитися на неї! Він кинувся до хвіртки. Флер швидко йшла, майже наздогнавши дітей, що відстали від батьків. Вона озирнулася, помахала рукою, потім заквапилась далі, й родина, що поважно простувала стежкою, заступила її від його очей.