Сага про Форсайтів

— Ти заспокоїшся,— раптом сказала Флер,— якщо я пообіцяю не бачитися з ним, ну, скажімо, найближчі шість тижнів?

Вона не сподівалася, що його рівний, сухий голос так дивно затремтить:

— Шість тижнів? Шість років, навіть шістдесят років! Ні, Флер, не треба вводити себе в оману, не треба!

Флер стривожено повернулась.

— Що ж це таке, тату?

Сомс підійшов ближче і заглянув у її обличчя.

— Скажи мені,— мовив він,— правда ж, це тільки примха? Ти ж не така дурна, щоб відчувати до нього щось більше? Бо це було б уже занадто!

Він засміявся.

Флер, яка ще не чула в нього такого сміху, подумала: «Отже, причина серйозна. В чому ж тут річ?» Лагідно взявши його під руку, вона сказала бадьоро:

— Звичайно, це примха. Але я люблю свої примхи і не люблю твоїх, татусю.

— Моїх!— гірко промовив Сомс і відвернувся.

Світло надворі хололо і наче притрушувало крейдою поверхню річки. Веселі барви на деревах поблякли. Дівчина раптом відчула, що страшенно скучила за обличчям Джона, за дотиком його рук, вуст. Притиснувши руки до грудей, вона силувано засміялась:

— О-ля-ля! Невеличка неприємність, як сказав би Профон. Тату, не подобається мені цей чоловік.

Вона побачила, як він зупинився і витяг щось із внутрішньої кишені.

— Не подобається? Чому?

— Просто так, примха!

— Ні,— сказав Сомс,— не примха!— Він розірвав те, що тримав у руках.— Твоя правда. Мені він теж не подобається!

— Поглянь,— тихо проказала Флер.— Ось він іде! Я ненавиджу його черевики: вони зовсім нечутні.

В огорненому вечірніми сутінками саду йшов Проспер Профон, засунувши руки в кишені й тихенько насвистуючи в борідку. Потім зупинився й поглянув на небо, ніби кажучи: «Я невисокої думки про цей невеличкий місяць».

Флер відійшла від вікна.

— Правда ж, він схожий на гладкого кота?— прошепотіла вона.

Знизу долинув гучніший стукіт більярдних куль, ніби Джек Кардіган заглушив і кота, і місяць, і примхи, і всі трагедії своїм переможним вигуком: «Влучив з червоного!»

Мосьє Профон пішов далі, насвистуючи в борідку грайливий мотив. Звідки він? Та це ж із «Ріголетто»: «La donna è mobile». Ось що він співає! Флер стиснула батькові лікоть.

— Никає, проноза!— шепнула вона, коли Профон зайшов за ріг будинку.

Вже минула та невесела пора, що відокремлює день від ночі. Настав вечір — тихий, повільний і теплий; пахощі глоду й бузку сповнювали чисте повітря над річкою. Несподівано залився співом дрізд. Джон уже в Лондоні; певно, йде Гайд-парком, мостом через Серпентайн і думає про неї! Легкий шелест за спиною змусив її озирнутися: батько знову дер на клаптики папірець. Флер помітила, що то був чек.

— Не продам я йому свого Гогена,— сказав він.— Не розумію, що в ньому знаходять твоя тітка й Імоджен.

— Чи мама.

— Мама?— перепитав Сомс.

«Бідний тато!— подумала Флер.— Він ніколи не виглядає щасливим, по-справжньому щасливим. Не хотілося б засмучувати його зайвий раз, але, звичайно, доведеться, коли повернеться Джон. Гаразд, на сьогодні досить!»