Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
Тієї ночі з балкона своєї спальні він дивився на міські дахи — ніби соти з гагату, слонової кості й золота; потім довго лежав і прислухався, як перегукуються сторожі після бою годинника, і в голові у нього народжувались рядки:
Слово «згубивши» здавалося йому холодним і невиразним, але «втерявши» було ще гірше, а іншого ритмічно схожого слова він не міг підшукати. Коли він закінчив вірш, була третя година, а заснув він лише о четвертій, прочитавши подумки цей вірш не менше як двадцять чотири рази. Наступного дня він його записав і вклав в один із тих листів до Флер, які вважав своїм обов'язком написати, перш ніж зійти до сніданку,— це розковувало його і робило більш товариським.
Опівдні того самого дня, сидячи на терасі готелю, Джон раптом відчув тупий біль у потилиці, дивне відчуття в очах і нудоту. Сонце надто палко обдарувало його своєю ласкою. Наступні три дні він провів у напівтемряві і тупій болісній байдужості до всього, крім льоду на чолі та усмішки матері. А вона не виходила із синової кімнати і дбайливо доглядала його з тихою турботливістю, яка здалася Джонові ангельською. Але бували хвилини, коли йому ставало невимовно жаль себе і дуже хотілося, щоб його бачила Флер. Кілька разів він подумки палко прощався з нею і зі світом, і очі його затуманювалися слізьми. Він навіть придумав передсмертне слово, яке передасть їй через матір, котра до останнього свого дня шкодуватиме, що хотіла їх розлучити,— бідна мама! Проте він швиденько збагнув, що тепер у нього є чудовий привід негайно повернутися додому.
Щовечора о пів на сьому починалася «гасгача» церковних дзвонів: бамкання спадало каскадами, воно здіймалося з міста в долині і знову ринуло вниз різноголоссям передзвону. На четвертий день Джон несподівано сказав:
— Мамо, я хочу до Англії. Надто пекуче тут сонце.
— Гаразд, синку, як тільки ти зможеш вирушити в дорогу.
Джонові одразу покращало — і водночас стало гидкіше на душі.
Пробувши у мандрах п'ять тижнів, вони вирушили додому. В голові у Джона знову проясніло, хоч йому довелося носити крислатого бриля, під якого мати підшила кілька шарів жовтогарячого й зеленого шовку, і він тримався тіньового боку вулиці. Тепер, коли довга потаємна боротьба між ними закінчувалася, Джон дедалі тривожніше запитував себе, чи помітила вона, як він хоче повернутися до того, з чим вона його розлучила. Приречені іспанським провидінням провести добу в Мадріді, вони, певна річ, ще раз відвідали Прадо. Цього разу Джон лише мимохідь зупинився перед фрескою Гойї. Тепер, коли він повертався до Флер, досить було і побіжного погляду. Але перед картиною затрималася мати.
— Обличчя й постать дівчини просто чарівні,— мовила вона.
Джон збентежився. Невже вона здогадалась? Але він зайвий раз впевнився, що мати набагато переважає його самовладанням і проникливістю. Якимсь таємничим способом, недоступним для нього, вона вміла намацати пульс його думок; вона інтуїтивно відчувала, на що він сподівається, чого боїться й чого прагне. І йому було страшенно ніяково, він мучився, почуваючи себе винним, бо, на відміну від більшості своїх ровесників, дослухався до голосу власного сумління. Джон хотів, щоб вона була відверта з ним, він майже сподівався відкритої сутички. Але ні відвертості, ні сутички не було, і вони з матір'ю у впертому мовчанні мандрували на північ. Так він уперше дізнався, наскільки краще за чоловіків уміють жінки вести вичікувальну гру. В Парижі знову довелося затриматися на день. Джон зовсім занепав духом, бо той день розтягся до двох через якусь кравчиню, ніби мати, гарна в будь-якому вбранні, мала потребу чепуритися. Найщасливішою хвилиною за всю подорож була та, коли він ступив на борт пароплава, що відпливав до Англії.