Сага про Форсайтів

Поїзд помчав далі. Флер знову нахилилася вперед.

— Я нізащо не відступлюся,— мовила вона.— А ти?

Джон запально труснув головою.

— Ніколи!—вигукнув він.— Ти писатимеш мені?

— Ні. Але ти можеш писати мені — в мій клуб.

У неї свій клуб — вона просто чудо!

— Ти пробувала випитати щось у Голлі?— прошепотів він.

— Так, але нічого не вивідала. Я не хотіла бути настирливою.

— Що це може бути? — вигукнув Джон.

— Однаково я дізнаюся.

Запала довга мовчанка, яку, нарешті, порушила Флер:

— Зараз Мейденгед. Тримайся, Джоне.

Поїзд зупинився. Пасажир вийшов. Флер опустила штору.

— Мерщій!— вигукнула вона.— Визирай у вікно. Набери якомога лютішого виразу.

Джон роздув ніздрі й насупився. Зроду він так страшно не супився! Якась стара жінка відступила, інша, молода, натиснула на ручку дверей. Ручка повернулася, але двері не відчинилися. Поїзд рушив, і молода жінка кинулася до сусіднього вагона.

— Яке щастя!— вигукнув Джон.— Двері заїло.

— Еге ж,— сказала Флер. — Я їх притримала.

Поїзд набирав швидкості. Джон упав навколішки.

— Стеж за дверима в коридор,— прошепотіла вона,— і швидко!

Їхні уста злилися. І хоч поцілунок тривав усього секунд десять, Джонова душа покинула його тіло й полинула в таку далечінь, що коли він знову сидів навпроти цієї спокійної і стриманої дівчини, його обличчя було біле як крейда. Він почув її зітхання, і цей звук здався йому найдорожчою звісткою — чудесним визнанням, що він дещо для неї важить.

— Шість тижнів не так уже й довго,— сказала вона.— Тобі неважко буде скоротити свою мандрівку до шести тижнів, якщо ти поводитимешся обачно й вдаватимеш, що не думаєш про мене.

На мить Джонові відібрало мову.

— Як ти не розумієш, Джоне! Їх необхідно переконати в цьому. Якщо ми не виправимось до твого повернення, вони перестануть казитися. Шкода лише, що ти їдеш не в Іспанію: у Мадріді на картині Гойї є дівчина, яка, тато каже, схожа на мене. Але вона зовсім не схожа — у нас є її копія.

Для Джона це було наче сонячний промінь у тумані.

— Ми поїдемо в Іспанію,— запевнив він.— Мама не заперечуватиме: вона ще там не була. І мій батько високої думки про Гойю.

— Справді? Адже він художник?

— Він малює тільки акварелі,— щиро признався Джон.

— Коли ми приїдемо в Редінг, ти, Джоне, вийдеш перший і почекаєш мене біля Кевершемського шлюзу. Я відішлю машину додому, і ми підемо стежкою понад річкою.

Сповнений вдячності, Джон схопив її руку, і вони сиділи мовчки, забувши про все на світі, але стежачи краєчком ока за коридором. Поїзд мчав тепер, здавалося, з подвоєною швидкістю, і гуркіт його майже заглушував бурхливе дихання Джона.

— Зараз станція,— попередила Флер.— Прибережна стежка страх яка відкрита. Ще раз! Ой Джоне, не забувай мене!