Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Я запросила Лорі на прем’єру у студентському театрі, це була комедія, яку я написала та зрежисувала, про життя Анни-Ніколь Сміт. Така собі мішанка французької мелодрами дев’ятнадцятого століття та реаліті-шоу. Мусиш мені повірити, що п’єса була смішна і змістовна. Я дуже пишалася постановкою, й коли професор Лорі прийняла моє запрошення, то стрибала від радості по стінах аудиторії як ямакасі. П’єсу я написала сама, поза заняттями, і цей був мій шанс довести їй свій талант.

У вечір прем’єри зарезервувала для неї найкраще місце в залі. На крісло я приклеїла паперовий скотч і вивела золотистими літерами на ньому: «ЗАРЕЗЕРВОВАНО ДЛЯ ПРОФ. ЛОРІ». Публіка почала заповнювати зал, а я з трепетом очікувала, коли ж прийде пані професорка. Натомість увійшла Карен і тепло мене обійняла. «Дорога моя, це просто фантастично! Я так пишаюся цією постановкою!» — сказала вона мені, не випускаючи з обіймів із запахом пачулі. Ага, ага, ага. А де ж Лорі?

Просканувала ряди крісел. Можливо, вона не зауважила свого почесного місця й сіла десь на задніх лавках? Хвилини збігали, от-от мала відкритися завіса. Я попросила менеджерку сцени затримати початок вистави. «Таро, в тебе тут повен зал; пора починати», — буркнула вона. (З менеджерами сцени жартувати не варто, до речі). «Але я чекаю дуже важливу особу... Можете дати мені ще бодай три хвилини?» Може, Лорі помилилась театром. АБО! Може вона потрапила в аварію й саме зараз її витягували з пожмаканого субару??? Поки я прокручувала імовірні сценарії, менеджерка сцени почала виставу без попередження.

Я продерлася на режисерське місце в глибині театру через ряди глядачів, і далі скануючи поглядом натовп у пошуках ознак присутності Лорі. Мене дивували всі ці друзі, які прийшли, і безліч облич, які бачила вперше. Цікаво, як вони всі дізналися про виставу? Може, обклеювання афішами усього академмістечка останні кілька тижнів таки дало результат? Стоячи в кінці зали, навпроти сцени, я встромила неспокійні руки в кишені короткої сріблястої сукні. Це була моя святкова вдяганка. Скидалася в ній на щільно набитий блискучий пакет з мішурою. Я мала би бути шалено щаслива. Квитки розпродалися, театр заповнила моя група підтримки, але від розчарування готова була розплакатися.

Лорі так і не прийшла.

Я відчувала, як тремтить підборіддя — провісник того, що я от-от некрасиво розревуся. Тієї миті я могла би розсипатися зараз через жаль до себе, та раптом мої думки грубо перервав найдивніший, найпрекрасніший звук: СМІХ. Він громом прокотився залою, коли Анна раптом опинилася в серці Голівуду, штат Каліфорнія, не готова до життя на телебаченні. Потім сміх переріс в оглушливе ревище, аж актори мусили зробити паузу між репліками, щоб перечекати шум. Я розпізнала чітке «ХА-ХА-ХА» Карен, що ніби ожило з коміксу. Сміх для мене — найвища форма похвали. Щоб драма вдалася, аудиторія не конче мусить плакати. Але щоб вдалася комедія? Публіка не може просто розважатися під час перегляду, не достатньо, щоб глядачі просто думали: О, як цікаво. Ні, їхні тіла мають видавати сміх. Самотньо стоячи в тилу театру, я вдихала той звук, а сльози наверталися на очі. Настала пора насолоджуватися виставою.