Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Матеріальний достаток моїх батьків нівелювало те, що вони постійно були у великих боргах. Неоплачені рахунки купою накопичувалися в кухні, нависаючи над нами загрозливим ураганом. Усім було відомо про шторм 5 категорії небезпеки, що сунув на нас, але ніхто не зважав на накази евакуйовуватися. Одним із моїх ранніх спогадів є день, коли за борги по кредиту салон забрав мамине авто. Мені було десять років, я стояла на пожежній драбині позаду маминого офісу в Беверлі Гіллз — того самого, про який мої батьки волали, що він «на межі конфіскації». Я грілася на сонечку, споглядала чорний асфальт унизу на парковці та бугенвілію, що обвивала паркан. Тримаючись за металеві поручні, я з відвислою щелепою дивилася, як якийсь чоловік раптом заскакує в мамину машину з відкидним верхом. Мені здалося, що він заводить її дротами, як у фільмах. Із жаху я закричала: «МААААААМ! ЗЛОДІЙ! ЗЛОДІЙ!» Двері за мною різко відчинилися, й вибігла мама подивитися, що коїться. «АГОВ! Це моє авто! Я лікарка!» — протестувала мати. «Злодій» гукнув у відповідь: «А я — з кредитного відділу Mercedes-Benz, суко!» — і рвонув геть. Виправдовуючись, мати пояснила мені: «“Мерседес” — нечесна компанія, вони злостиві і налаштовані проти мене! Я МАЮ гроші. Я телефонувала сказати їм про це! Просто забула сплатити рахунок, бо рятую людські життя. А вони що роблять, окрім автомобілів для багатіїв? Гидко». Чекайте, в неї знайшовся час, щоб зателефонувати їм і повідомити, що гроші є, просто немає часу їх сплатити? Гмм. Мені було соромно не тому, що ми не могли дозволити собі те, що мали, а тому що вели наші справи так хаотично.

У фінансовій сфері чи поза нею правда була така: мої батьки ніколи не дбали про головне. Ми могли розкішно проводити канікули на Гаваях, але до лікарів нас не водили. Пригадую, як у четвертому класі Бета Єлейзер скаржилася, що її регулярно водять до стоматолога на перевірку. «Я так боюся! Мама записала мене на прийом до лікаря Вонґ!» — переживала вона. Глибоко в душі я їй заздрила, бо мої батьки майже ніколи мене нікуди не записували. Я чула, що коли тобі чистять зуби у стоматолога — це не дуже весело, та я заздрила Бет, за те, що вона знала ім’я дантиста. Навіть якщо мене й водили до якихось лікарів, то ніколи до тих самих. Припускаю, що так було або через наші неоплачені рахунки, або через те, що системність ніколи не вважалась цінністю у нас вдома. Я уявляла, як приємно було би відвідувати «лікаря Вонґ», дозволяти їй жартувати зі мною, сидіти у великому пластиковому кріслі для огляду і боятися чистки зубів. Я мріяла боятися дантиста.