Казки на ніч

З дідом

— Привіт, діду, як ся маєш? — Славко зайшов до світлиці й поставив на стіл пакет з продуктами.

— Привіт, онучку, — подав голос старий, який сидів біля вікна і латав сітку на рибу. — Ти як московський скорий, точно за графіком.

— Зараз такі порівняння, діду, того… — посміхнувся онук, викладаючи принесене, — не доречні.

— Ну, може, й так, ви молоді, вам видніше, — крякнув дід.

Славко любив бувати в діда. Сісти поруч, закурити самокрутку з дідового самосаду, зрештою обговорити новини. Дід теж любив посиденьки з онуком, особливо в холодну пору року, коли роботи по господарству було мало.

— Знаєш, діду… — Славко закинув до холодильника пачку кефіру та шмат сиру. — Помітив одну штуку. Прокидаюся зранку абсолютно щасливий. Це щастя триває якусь мить, і раптом ба-бах! Згадую, що війна.

Славко сів біля діда, відірвав газету і насипав самосаду.

- І не віриться мені в те, що десь зовсім поруч гупають гармати, валяться будинки і гинуть люди. І цілий день, роблячи свої справи, я привчаю себе до думки, що війна — це таки не вигадка.

— А потім? — Дід зиркнув на онука з-під сивих брів.

— А потім, коли я звикаю до війни, приходить ніч і я засинаю. — Славко наслинив газету і скрутив цигарку. — А зранку все по колу.

Дід мовчки деякий час латав дірки в сітці, а потім кинув її, піднявся з ослона і прошкандибав до буфета. Відчинивши шафку, він дістав дві старі товстостінні чарки.

— Так і має буть, онучку. То організм себе захищає.

Поставивши чарки на стіл, він витягнув з-за холодильника заткнуту курурудзяним початком пляшку. Одразу витягти корок діду не вдалося. Славко навіть зробив жест «давай, може, я», та дід тільки скривився.

— Сиди, пляшку я відкрити ще ладен.

Відкривши, дід налив каламутної самогонки, дістав з холодильника банку з огірками і шмат сала. Подумав і додав принесений Славком сир.

— У мене так теж було. Я після війни ще два роки батька чекав. І знав, шо загинув, бо ж похоронку приніс листоноша, а все одно щодня прокидався з відчуттям, що живий. Усе, як і в тебе.

Дід підсунув Славкові чарку і, взявши свою, понюхав.

— Давай, онучку, не чокаючись. Пом’янемо гарних людей.

Славко слухняно випив. Дід врізав шмат сала, і він заїв.

— То тебе ще їсть те, що ти сам воювати не годний, — додав дід. — Ну тут нічого не вдієш, підсліпуваті воїни там не потрібні. Роби тут, що можеш. І не нервуй. Може, те гівно плюгаве здохне та війна скінчиться раніше, ніж тебе попустить.

— Хіба шо.

— Ну ніхто не знає нічого наперед. — Дід налив ще. — А тепер за здоров’я всіх добрих людей.

— Ага, а потім третю за жінок?

— Побачимо, — підморгнув дід, і чоловіки вдарили чарками.