Казки на ніч

— Доброго здоров’я. — Двері купе рипнули і відсунулися. — А я ваш сусід по купе.

Микола, який, дивлячись у вікно, був задрімав, розплющив очі й побачив товстого чоловіка, який, задкуючи, затягував у купе сумку на колесах.

- І вам доброго, — відповів Микола і відвів погляд до вікна, роздивляючись станцію.

Чоловік, пововтузившись із сумкою, таки запхав її у відділення під лавкою. Потяг саме рушив, і він грузно опустився навпроти Миколи.

— Драстє поближче. — У наступну мить на обличчі товстуна відбився подив. — Коля? Галушка? Це ти?

Микола теж упізнав чоловіка. Хоча впізнати Вадіка Скворцова в цьому півторацентнеровому тілі було й не просто.

Колись, тепер здавалося, в іншому житті, вони вчилися в одному класі. Щоправда, десь у сьомому класі Вадік переїхав з батьками до Чугуєва і більше в селі не з’являвся.

— Оце зустріч, — засміявся Вадік. — Скільки років минуло? Двадцять п’ять?

— Десь так, — тихо, майже про себе промовив Микола.

— Ти ба, який світ тісний? Ну розказуй, шо ти, як ти?

— Та шо про мене розказувати, усе, як у всіх. Живу, хліб жую.

— Та й то правда. А я у Харкові тепер живу. А це їду від батьків дружини. Набрав гуманітарки, ги-ги. Сутужно стало з цією війною.

— Сутужно, — погодився Микола.

- І кому вона треба була, війна ця, — вів далі Вадік, знімаючи куртку. — Жили нормально. У мене бізнес з Росією був. Гендлював потроху, кордон же близько.

Микола мовчав, лишень розглядав колишнього однокласника. Тоді, в дитинстві, Вадік був миршавим і плаксивим. Хлопці не дуже любили з ним гратися, бо він весь час намагався щось виміняти чи видурити, а не дай бо’ шо, то зразу в плач. А потім мати біжить по хатах, мовляв, що ваші нашого ображають?

— Не скажу, шо бізнес був серйозний. — Вадік дістав пакет і почав викладати на стіл наїдки. — Контрабанда дрібна. Цигарки там, мастило. Однак усе з митницею було домовлено, усі жили добре. А тепер? Доскакалися там, на Майдані. Долар ого-го. Усе поламали. Росіяни й розмовляти не хочуть, на Донбасі взагалі срака.

Микола повільно, неначе кіт, підвівся, взяв з крючка біля дверей свій однострій, відчинив купе, однак потім трохи прикрив двері.

— Значить так, Вадік. Я оце піду в тамбур покурю, а коли вернуся, шоб тебе тут не було. Інакше я викину тебе з потяга. Мами, як у дитинстві, тут немає, за гнилий базар будеш відповідати. І не абияк, а перед бійцем української армії.

Микола знову відчинив двері і, накинувши кітель на плечі, рушив до тамбура.

— Микола, ти чого? Стій, ну ти шо, обідився? На шо? Шо не так? — белькотів з купе Вадік.

— Цигарка куриться десь хвилини три! — не обертаючись, крикнув Микола. — Поспішай.