Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

— Махляр Дейвіс! — вигукувала вона. — Вони схопили махляра Дейвіса!

— Нещасні жінки, переважно злодійки і повії, їх було десь зо двадцять, — усі, як одна повернулися, а їхні обличчя, здавалося, аж випромінювали ненависть. Якби я ніколи й не чув про цього Дейвіса, достатньо було поглянути на обличчя Оскара Раяна, щоб зрозуміти: це таки він. Може ви здивуєтесь, та я не такий вже й нетяма. Махляр Дейвіс — один з найжахливіших і розбещеніших злочинців, з якими нашій поліції доводилося мати справу. Нам достеменно відомо, що він убивав і задовго до свого останнього «подвигу» з тюремним охоронцем. Однак, тоді його так і не вдавалося схопити. А найцікавіше те, що тамті вбивства він здійснював так само, як організовував і инші свої злочини, за які, до речі, його частенько притягали до відповідальности. Колись він виглядав доволі шляхетно, був гречним, зрештою, таким і залишився. Так ось, махляр Дейвіс залицявся до буфетниць і продавщиць, а водночас спустошував їхні гаманці. Та на цьому він не зупинявся: виявилося, що він ще й підмішував їм наркотики у каву або в цигарки. Потім одну з тих панянок знайшли мертвою; та зумисність злочину не довели, і, що важливіше, не вдалося знайти самого злочинця. Потім, подейкують, він знову з’явився, та цього разу діяв трохи по-иншому: він позичав гроші, а не відбирав їх; але все одно продовжував дурити бідних вдів, яких зачаровував власною персоною. І, зрозуміло, це для них завершувалося доволі сумно. Ось таким виявився наш невинний, непогані у нього «подвиги», еге ж? Окрім цього, четверо злочинців і троє тюремних наглядачів упізнали його і все підтвердили. І що ж ви, отче, тепер скажете про мій прилад? Хіба не він викрив цього злочинця? Чи ви знову будете стверджувати, що я і ота нещасна якось допомогли цьому негідникові?

— Звичайно, що допомогли, — відповів отець Бравн, підвівшись з крісла і ніяково поправляючи одяг, — ви врятували його від електричного стільця. Не думаю, що махляра Дейвіса можна засудити до страти на основі сумнівної старої історії про отруєння; а в’язень, який вбив вартового, швидше за все, залишився на волі. Принаймні у цьому злочині містер Дейвіс не винний.

— Що ви хочете сказати? — допитувався співрозмовник. — Як це він не винний?!

— Господи, спаси і помилуй! — вигукнув низенький чоловічок, раптом пожвавившись. — Та тому, що він винний в инших злочинах! Ніяк не збагну, з чого зроблені люди? Ви вважаєте, що всі гріхи можна скинути в один лантух і повісити на людину. Якщо послухати вас, то виходить, що людина, яка у понеділок була скнарою, у вівторок перетвориться у марнотратника. Ви кажете мені, що цей чоловік упродовж тривалого часу лестощами виманював гроші у бідних жінок; що він у кращому випадку використовував наркотики, а в гіршому — отруту; що він перетворився у підлого лихваря і спокійнісінько обдурює мирних мешканців. Мені доведеться повірити, що все це — правда. Та я скажу вам, чого він не міг зробити. Він не міг взяти штурмом стіну з гострими виступами і озброєним охоронцем нагорі. Він не міг власною рукою написати на стіні, що це він вбив охоронця. Він не міг затриматися лише для того, щоб залишити таке самовиправдання. Він би не переконував, що у нього не було нічого проти того бідолахи, охоронця. Він не назвав би маєтку багатої особи, яку має намір убити. Він ніколи не написав би своїх ініціялів людською кров’ю. Боже милостивий! Ви що, не бачите, що тут зовсім инший характер, і в доброму, і в поганому? Ви анітрохи не подібні на мене, у вас, певно, немає жодних вад і недоліків.