Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна
- Автор: Честертон Гилберт Кийт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Свічадо
- ISBN: 978-966-395-336-6
- Переводчик: Ольга Мандрика
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна». Краткое содержание книги:
Пропонуємо другу книгу детективних історій про отця Бравна.
— Якщо у вас знайдеться декілька хвилин, я попросив би вас простежити за цим чоловіком з фальшивим носом.
Фламбо здивовано подивився на нього; рудоволоса дівчина також поглянула на нього, але в її погляді було щось більше, аніж звичайне здивування. Вона була одягнена у просте і дуже свобідне світло-коричневе плаття з мішковини; та все одно було помітно, що вона леді, а якщо добре придивитися, то можна було помітити, що вона ще й зарозуміла.
— За чоловіком з фальшивим носом! — повторив Фламбо. — А хто це?
— Уявлення не маю, — відповів отець Бравн. — Я хочу, щоб ви це з’ясували. Зробіть мені таку послугу. Він пішов униз вулицею, — і тицьнув великим пальцем десь собі за плече, до речі, це був один з його улюблених і невиразних жестів, — він, певно, ще не встиг зайти далі, аніж до третього ліхтарного стовпа. Мене цікавить лише напрямок, куди він піде.
Фламбо якийсь час уважно дивився на свого приятеля, не знаючи, дивуватися йому чи розважатися, потім підвівся з-за столу, протиснув своє велетенське тіло через вузенькі двері, які виходили на вулицю, і ніби розчинився у сутінках.
Отець Бравн вийняв з кишені маленьку книжечку і почав читати; він настільки захопився читанням, що навіть не помітив, як рудоволоса леді підійшла і сіла навпроти нього. Врешті вона нахилилася і тихо, але серйозно запитала:
— Чому ви так сказали? Звідки ви знаєте, що ніс фальшивий?
Він підняв свої важкі повіки і збентежено закліпав. Потім, ніби вагаючись, подивився на білі літери на вікні. Очі молодої леді прослідкували за його поглядом і також спантеличено зупинилися на білих літерах.
— Ні, — промовив отець Бравн, ніби відповідаючи на її безмовне запитання. — У цьому написі немає нічого дивного, там написано не «овип», хоча спочатку я саме так і прочитав, там написано «пиво».
— І що? — допитувалася дівчина, уважно вдивляючись у свого співрозмовника. — А до чого тут цей напис?
Задумливий погляд священика зупинився на полотняному рукаві дівчини, унизу якого було ажурне гаптування ручної роботи; і це давало підстави вважати, що це плаття не звичайної робітниці, а робочий одяг леді, котра займається малюванням. Здавалося, що у цій деталі священик знайшов багато поживи для роздумів, та відповів він дуже повільно і ніби вагаючись:
— Розумієте, міс, — промовив він, — ззовні це місце виглядає… ні, це, звичайно, цілком пристойне місце… але такі леді, як ви, зазвичай вважають інакше. Вони ніколи не заходять у такі заклади з власного вибору, хіба що…
— Що «хіба що»? — допитувалася дівчина.
— Хіба що це ті нещасні, які заходять сюди зовсім не для того, щоб випити молока.
— Ви — надзвичайна людина, — промовила молода леді. — І про що ж вам йдеться?
— Зовсім не про те, щоб схвилювати вас, — м’яко відповів священик. — Я просто хочу допомогти вам, якщо ви, звичайно, добровільно попросите мене про допомогу.
— А чому мені має знадобитися ваша допомога?
Священик продовжив свій сонний монолог:
— Ви зайшли сюди зовсім не тому, що захотіли зустрітися з господарями закладу, вашими протеже, тому що тоді ви зайшли б у внутрішнє приміщення… І ви зайшли сюди не тому, що вам зробилося погано, у такому разі ви звернулися б до господині, шанованої жінки… зрештою, ви не виглядаєте хворою, а лише нещасливою… Ця вулиця дуже довга, тут немає ніяких поворотів, а будинки з обох боків зачинені… Я можу лише здогадуватися, що ви побачили когось, з ким не захотіли зустрічатися, а таверна виявилася єдиним захистком у цих кам’яних нетрях… Сподіваюся, я не порушив прав незнайомця, коли виглянув у вікно, щоб подивитися на єдиного перехожого, який з’явився тут після вас… А оскільки він видався мені особою, яка не викликає довіри… а ви довіру викликаєте… от я й вирішив допомогти, якщо цей незнайомець надокучає вам. Ось і все, власне кажучи. А що стосується мого приятеля, то він незабаром повернеться; хіба на такій вулиці вдасться щось з’ясувати… Я й не очікую, що йому це вдасться.
— То навіщо ж ви його послали?! — вигукнула дівчина, нахилившись уперед і вже не приховуючи свого здивування. У неї було горде обличчя з легким рум’янцем і римським носом, як у Марії Антуанети.
Священик вперше уважно подивився на неї і промовив:
— Бо я сподівався, що ви захочете порозмовляти зі мною. Дівчина озирнулася довкола, по її обличчі ковзнула тінь гніву, добрий настрій майже зник з її очей, так само, як посмішка з її уст, і врешті вона промовила майже похмуро:
— Гаразд, якщо вам так хочеться порозмовляти зі мною, то, може, ви відповісте на моє запитання, — і після невеликої павзи вона додала, — …отож, чому ви вважаєте, що ніс того чоловіка — фальшивий?